Батьки маленьких дітей часто стурбовані питанням, як позбавити їх від усіх печалей, а себе і сусідів зверху — від гучних криків. Але сучасна наука запевняє, що фраза “Не плач, сину/доню, ось тобі цукерка!”- страшна помилка. Сьогодні розповідаємо, чому найкращий спосіб позбавити дитину від поганих емоцій —допомогти прожити їх.
Батьки так влаштовані, що весь час прагнуть заспокоювати всіх навколо: “Нічого страшного, купимо нову сукню!”, “Тихенько! Намистинка з ніздрі легко дістається!”, “Вибачте, я оплачу ремонт меблів!” Ми перев’язуємо коліна, клеїмо пластирі, печемо втішні пироги, витираємо сльози, закриваємо долонями дитячі очі під час страшних сцен, відводимо з тих місць, де шумить перфоратор або просто починається бійка.
Дитина може злякатися, засмутитися або отримати психологічну травму від неполіткоректної казки. “Оленко, дивись, які веселі кульки!” – відволікаємо ми дочку, щоб вона не помітила дохлого горобця. Ми запевняємо, що все буде добре, доктор зробить зовсім легенький укольчик! Як комарик вкусить! Так ми не тільки вберігаємо лікарський кабінет від руйнувань, а й формуємо для дитини образ світу як привітного і в цілому непоганого місця. Однак є небезпека: одночасно ми як би показуємо дитині, що її сльози неприпустимі.
Ми позбавляємо дитину важливого досвіду прожити і усвідомити свої прикрощі та образи. Ми привчаємо її пригнічувати негативні почуття, надівши звичну маску “все добре”.
Так, існують соціальні норми, і діти дійсно часто прагнуть їх порушувати. Хто з нас не виходив з літака з дитиною в істериці, палаючими щоками і бажанням якомога швидше розчинитися в повітрі? Так, ми повинні розповісти про правила поведінки в опері, магазині і на ескалаторі. Так, оточуючим людям зовсім не обов’язково знати, якими словами Петрик назвав Вову в садку. Але буває, що, прикриваючись соціальними нормами, ми ховаємо власні страхи: дуже важко дивитися, як твоя дитина сумує. Нестерпно, коли вона ридає. Погано, коли зла і тупає ногою. Швидше відволікти, розважити, втішити, заспокоїти!
Ми живемо в культурі, в якій не прийнято висловлювати емоції. Якщо ти такий похмурий— йди до терапевта. Якщо у тебе проблеми — займися спортом, знайди захоплення, все залежить від тебе. Позитивна психологія говорить нам про важливість внутрішніх установок і оптимістичного погляду на життя. Тримати обличчя, не розпускати нюні, наліпити пластир і крокувати — це не тільки про героїв з фільму. Це наше уявлення про правильну поведінку.
Хороша дитина — та, яка швидко полагодила велосипед і поїхала далі, а про свої синяки та подряпини сказала: “Це дурниці!” Щосили транслюючи такий підхід, ми можемо виростити усміхнену і зручну людину. Але тут втручаються психологи, які кажуть, що весь час усміхатися — тривожна ознака. Є причини, за якими нам потрібно не просто терпіти дитячі сльози і бурчання, а й промовляти образи, дозволити дитині погорювати. А ще співчувати, навіть якщо їх причина здається нам нікчемною. “Вірно, сину, це дійсно сумно, що у ведмедика ніс відклеївся”.
Лікувати внутрішні образи зовнішніми засобами — неправильно
Болючий досвід на дитячому майданчику виражається горем і сльозами — це нормально. Не отримавши бажану іграшку, посварившись з сусідом, вдарившись об бортик пісочниці, маленька дитина з криком мчить до батьків. Ті ніяково витирають сльози, бурмочуть: “Тихіше, тихіше, не плач!” – і купують солодку вату. Внутрішня емоційна реакція лікується зовнішнім засобом, а дитина засвоює урок: “Не відчувай себе погано, краще їж”.
Логічно, що деякі фахівці вважають: якщо з раннього дитинства забивати почуття втішними призами, то потім не варто дивуватися, коли людина переключиться на алкоголь або помчить в аптеку в пошуках антидепресантів. Проблема, звичайно, не в солодкому, а в тому, що дорослий, якому дитина довіряє і ділиться з ним своїми переживаннями, про це і чути не хоче. Він їх не обговорює. Він хоче миттєвого вирішення проблеми і знеболювання: не слід сумувати, не можна відчувати себе погано.
Переживати невдачі необхідно для дорослішання
Популярна теорія прихильності канадського психолога Гордона Ньюфелда будується на тому, що особистість вчиться адаптивності, коли переживає невдачі. Дитина хотіла залізти на дерево. Не змогла. Засмутилася. Околиці наповнилися гіркими риданнями. Прийшов тато, підняв дитину на бажану гілку, шум затих, всім добре. У підсумку, на думку дослідника, виросло ціле покоління дітей, які не вміють справлятися з невдачами і вічно намагаються наполягти на своєму.
Дитині було б корисно постояти під деревом, подумати про свої можливості та вершини, які хочеться підкорити. Про те, як прикро, коли вони не підкоряються, поплакати про це. Сльози про те, чого не вийшло домогтися, провокують фізіологічні зміни в нервовій системі.
Це, в свою чергу, допомагає розвинути рухливість психіки, життєстійкість: “Так, гілка і справді висока — тут я нічого не вді.. Ну що ж, знайду інше дерево…” Загалом, якщо вірити Ньюфелду, дітям потрібно досить багато плакати, щоб адаптуватися до світу або хоча б до форми дачного паркану.
Щоб позбутися від смутку, треба його відчути
Так, це виглядає не дуже логічним. Кому при здоровому глузді захочеться розгулювати сумним та ображеним? Однак дослідження, проведені вченими з Університету Торонто і Каліфорнійського університету в Берклі, доводять, що пригнічувати неприємні емоції погано. В результаті їх стає навіть більше, ніж спочатку.
Навпаки: коли людина прийняла той факт, що вона сьогодні не в дусі, дозволила собі хмуритися і бурчати, — вона краще впоралася зі стресом. І, як вважають фахівці з Берклі, посилила своє здоров’я і благополуччя. Звичайно, від поганого настрою активної дитини може постраждати благополуччя оточуючих. Але все-таки страждання через недосконалість прицілу в пістолеті з присосками допомагають справлятися зі стресом куди краще за натягнуту посмішку.
Сльози допомагають нам бути ближчими
Цей пункт теж звучить досить парадоксально, проте Британський нейробіолог Майкл Тримбл запевняє, що гучний плач у пісочниці — демонстрація нашої уразливості. Саме вона має вирішальне значення для людських стосунків.
Діти, які плачуть, викликають загальний приплив співчуття. До них тут же кидаються бабусі, тати і ті люди, які просто проходили повз. Вони теж емоційно збуджуються, починають сперечатися, що краще: лагодити машинку або купити повітряну кульку, метушаться, бурмочуть: “Тихіше-тихіше, ось яка пташка!” Поводяться страшно неправильно, ненауково, але зате як чудово, що всі вони тут згуртувалися навколо дитини!
За матеріалами «Затишок»
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті