Різдво завжди було і є одним з найважливіших свят в житті українців. Спеціально до Різдва у селі підгодовували кабанчика. Вдосвіта, коли село лише починало пробуджуватися від міцного сну, то в одному, то в іншому кутку чувся свинячий крик. Не одне свиняче життя забрало Різдво.
Ми, малі, охоче допомагали коліям: то кварту подати, то стільчика піднести та все очікували, коли можна буде непомітно відщипнути шматочок спокусливо розрепаної підсмаженої шкірки.
Після усіх робіт, смакування свіжини та розподілу гостинців для рідних, родина бралася до роботи.
Про морозильну камеру тоді ще й не чули, тому порали свіжину за старими звичаями. Сало зберігалося у великому дерев’яному ящику. Спеціальним «ножем колія» батько відміряв потрібну ширину і довжину пластів та ділив сало на великі шматки, які щедро пересипав сіллю та складав у ящик.
З часом сало жовтіло і набирало специфічного запаху, якого тепер ніде не відчуєш, але те пожовкле «старе» сало заміняло і «московську», і «краківську» ковбасу.
Поки батько порався із салом мама бралася чинити ковбасу. Не шкодуючи м’яса, так, щоб було не пісним і не жирним, нарізала величезну миску невеликих шматочків.
М’ясо заправляли сіллю, перцем. У сухій макітрі розтирали підсушений лавровий лист, а після нього – очищений часник. Коли всі інгредієнти потрапляли до миски, м’ясо починало пахнути домашньою ковбасою. Тут, всупереч усім заборонам дорослих, потрібно було вкрасти шматочок сирого м’яса з майбутньої ковбаси, та зняти першу пробу.
Друга проба знімалася вже після того, як м’ясо промаринувалося у спеціях кілька годин. М’ясом начиняли вимиті та вичищені свинячі кишки. Начиняли ковбасу вручну. Для цього у кожної господині був у господарстві ріжок, виготовлений зі справжнього коров’ячого рогу. Коли корова «губила ріг» його підбирали, зрізали потрібну висоту, вимивали, випарювати та зачищали.
У кого не було власного ріжка, позичав його у сусідів, або ж використовував інші підручні матеріали.
Шматочок за шматочком м’ясо потрапляло у кишку й так «народжувалася» одне кільце ковбаси за іншим.
М’ясо поступово закінчувалося, а миска наповнювалася пружними ковбасками. Усю ковбасу, як спокусу для дітей і кота, підвішували на палицю смачними гірляндами. Ковбаса мала підсохнути.
Коли у печі весело потріскував вогонь й кухню наповнювали не лише аромати часнику та спецій, а й тепло, ковбасу знімали з палиці й викладали на дека, вистелені пахучою соломою.
Яким довгим та нестерпним було очікування кінцевого результату, коли ковбаса спокусливо потріскувала у печі, по хаті розносилися смачні аромати від яких кіт мало не втрачав свідомості.
Обов’язково треба було «вкрасти» шматочок гарячої ковбаси прямо із дека, поки мама відвернулася до печі. Гарячий сік із щойно випеченої ковбаси обпікав пальці, але «вітер під носом» допомагав не обпекти язика.
Готову ковбасу складали у велику каструлю та заливали розтопленим смальцем… на Різдво. Коли усі розговіються і можна буде вдосталь посмакувати ковбасою. Бо, яке ж то Різдво без домашньої ковбаси?