Якби багатство жінки вимірювалося у її дітях та онуках, Надію Данильченко можна було б назвати мільйонеркою. Адже її багатство, гордість та безмежна любов – це три сини, двадцять онуків та дев’ять правнуків. А якщо порахувати ще зятів та невісток, то виходить сорок два члени великої та дружної родини.
Я теж виховувалась у багатодітній родині. Нас було дванадцятеро у батьків. Я була одинадцятою. І тепер, коли я кажу своїм дітям, що може вже зупиніться, вони жартують, що якби мої батьки зупинилися, то б і мене не було, – посміхається Надія Іванівна. – У нас була не заможна, але дружна родина. Пам’ятаю як я отримала свою першу зарплату. То був для мене справжній скарб – цілих сто десять карбованців. І всі їх я витратила на подарунки для рідних, на себе не витратила жодної копійки. Я теж мріяла про велику родину, але чоловік, який поїхав заробляти гроші для сім’ї, додому не повернувся. Знайшов собі іншу дружину, а я залишилася зі своїми синами.
В’ячеслав найстарший син у родині. За свого молодшого брата-близнюка Олега він старший лише на п’ятнадцять хвилин, а Віктор – наймолодший. Саме сини додали сили жінці пережити важку зраду та стали її промінчиком у житті, який освітлює їй шлях.
Були часи, коли велика родина жила разом у чотирикімнатній квартирі у Вінниці. Разом налагоджували побут, виховували дітей та ділили свята та будні.
У нас якось так виходило, що й онуки народжувалися однорічками. Одна невістка ще не вийшла з пологового, а друга вже йде народжувати. І тому двоюрідні брати та сестри між собою дуже рідні, бо вони разом зростали, гралися, сварилися і мирилися, – пригадує співрозмовниця. – Бувало, запитують: «То, хто у нас на заїзд на канікули до бабусі?». І «заїжджають» по двох з кожної сім’ї. Діти фактично однорічки, їм цікаво спілкуватися, гратися. Йдемо усі до церкви, я всю дорогу наказую поводитися чемно, не шуміти. Після служби підходять знайомі, дивуються як це твої онуки так тихо стоять у храмі, не заговорять, не ворухнуться. «Є в мене секрет», – кажу. А сама ще з дому оберу від обгорток цукерки, щоб не шарудіти. І як тільки мої хлопці та дівчата починають копошитися, я кожному цукерку у рот, і вони стоять.
Нині найстаршій онучці Юлечці – тридцять років, наймолодшому Остапчику 31 грудня виповниться три роки. У бабусі вісім онучок та дванадцять онуків. Але всі вони прислухаються до мудрих порад бабусі та діляться із нею своїми радісними чи сумними подіями.
Раніше ми всі збиралися на свята у мене. Та якось ми відкрили для себе, що місця всім в однокімнатній квартирі не вистачає. Коли діти були малими ми брали їх на руки, а коли повиростали – посадили поруч. Тому вирішили, що будемо збиратися у моїх синів. Невістки домовляються між собою хто що готує, але піцу обов’язково пече В’ячеслав, – ділиться секретами великої родини Надія Іванівна.
У великій віруючій родині є свої правила та неписані закони. Перше – поважати матір свою та бабусю. Тому діти не залишать будинок матері, поки не приберуть після себе, не перемиють посуд, попідмітають. Але бабуся є бабуся. Вона завжди пригорне до серця своє маля, потішить улюбленими смаколиками та пробачить пустощі.
Я коли приїжджаю до когось із синів у гості – то всі знають, що будуть вареники, бо діти дуже люблять вареники, а я люблю їх ліпити. Хоч усю ніч можу просидіти із тістом, а на ранок у холодильнику вже цілі запаси вареників з вишнею, сиром, картоплею, капустою. Тільки встигаю приймати замовлення кому які варити. Невістки сварять мене, щоб не балувала, виготовляючи кожному. А мені не важко. Я ж бабуся, можу собі дозволити побалувати онуків, – посміхається жінка. – Знаю хто що любить. Кому підсмажене яйце, а кому тільки щоб затягнулося.
Пам’ятає Надія Іванівна й про день народження кожного члена своєї великої родини. А для кращої пам’яті є ще й підказка – записничок, у якому по місяцях розписані всі діти, онуки, правнуки, зяті та невістки та дати їх народження. Зрозуміло, що придбати кожному подарунка бабуся фінансово не спроможна, але обов’язково напише кожному гарного вітального вірша та привітає іменинника.
І летять слова привітань у різні куточки світу – в Україну, Польщу, Америку, де нині мешкають рідні.
Коли мене запитують онуки кого я найбільше люблю, я кажу, що тебе, бо ти зараз поруч зі мною. Але, думаю, що найбільше я все таки люблю найменшого – Остапчика, бо йому я не дала стільки тепла та уваги, як іншим. Інших я бавила, носила на руках, проводжала до школи. А тепер, через проблеми зі здоров’ям, цього дати наймолодшому онукові я не можу. А ще у нас є наш спільний біль і трагедія – наш Давід, який відійшов у вічність, коли йому виповнилося лише рік і місяць. Хлопчик народився на мій день народження. Це був найкращий подарунок у моєму житті. Але його життя швидко обірвалося, – не стримує сльози жінка. – Проте ми всі його пам’ятаємо і любимо й онуки ображаються, коли я кажу, що маю двадцять, а не двадцять одного онука.
То ж побажаємо Надії Данильченко, щоб її велика родина нікого більше не втрачала, а ставала тільки більшою, щасливішою та дружнішою. Довгих та щасливих років.