Напевне, в Україні немає такої людини, яка б не чула про Лесю Українку. Жінку, яка у сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
Але сьогодні мова піде не про саму Лесю Українку, а про тих жінок, які оточували її, формували її світогляд, вплинули на її творчість – це мама та три сестри Лесі Українки. Хто ж вони та як склалась їх доля?
Родину Косачів у 1860-80-их роках знала вся Волинь і Галичина. Голова родини Петро Косач був видатним юристом, громадським діячем, статським радником, меценатом. Йому належали родовий маєток у Чернігівській губернії та маєток у Колодяжному. В його домі збирався цвіт української інтелігенції, величезна кількість поважних родичів, лунала українська мова й народні пісні, панували достаток, хороші манери й… жіночі порядки. Так-так, жіночі. Попри традиційність цієї відомої української сім’ї і публічне головування Петра Косача, керувала в ній дружина Ольга Косач й чотири доньки – Леся, Ольга, Оксана й Ізидора.
Були у Косачів два сини – Михайло й Микола, перший став видатним українським вченим-метеорологом, другий – інженером-агрономом, головою земської управи, комісаром. Але переважали в родині Косачів все одно жінки. Та ще які! Розумні, вільнодумні, талановиті. Одна Леся Українка чого варта. Про неї написано надзвичайно багато – вона найвідоміша з Косачів, безумовний талант. Втім, її мати й три сестри теж були неординарними, обдарованими й саме вони вберегли літературну спадщину поетки – її листи, архіви, рукописи. Навіть ризикуючи життям…
Ольга Косач – мати шістьох дітей, перша жінка-академік, модниця і феміністка
У наш час її більше знають як Олену Пчілку – за творчим псевдонімом. Аристократика з міста Гадяч, що на Полтавщині, рідна сестра славетного професора Михайла Драгоманова і дружина впливового юриста, статського радника Петра Косача.
Пані Косач у свої часи була видатнішою за свою знамениту доньку Лесю Українку. Її поважали не лише як господиню великої зразкової сім’ї, а й за її публіцистику і перекладацький фах: вона адаптувала світову класику – від Овідія до Гюго, написала чимало літературно-критичних статей про Старицького, Гребінку, Лисенка.
Пані Ольга, вона ж Олена Пчілка, була першою українкою, чий чоловік пішов у… декретну відпустку. Після народження Лесі вона дуже погано почувалася, і їй приписали відпочинок на курорті, куди вона й поїхала, залишивши чоловіка з немовлям. Петро Косач спеціально для цього взяв відпустку на службі, а працював він, між іншим, головою Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників.
Олена Пчілка записувала пісні, обряди, народні звичаї. Вона фактично є першою збирачкою і знавчинею українського орнаменту: впорядкувала й видала книжку про українські розписи з 23 кольоровими замальовками писанок і вишивок.
Ще Ольга Петрівна всіма силами протистояла русифікації – навіть дітей не віддавала до російськомовних шкіл, навчаючи їх вдома.
Олена Пчілка сміливо змінювала ошатні аристократичні сукні і пишні зачіски на народний український стрій з косою та вінком і так виходила не лише до гостей свого дому, а й в люди – у справах, на заходи, зустрічі, що в час русифікації і заборони усього українського було викликом.
За власний кошт видала «Співомовки» Степана Руданського і скуповувала українські книжки для клубної бібліотеки. За більшовиків, у 1920 році, під час святкування дня народження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії Ольга Петрівна огорнула погруддя поета національним синьо-жовтим стягом.
З 1925 року член-кореспондент Всеукраїнської академії наук, створеної після встановлення радянської влади. Працювала в різних наукових комісіях аж до смерті у 1930 році. Фактично, статус академіка і поважний вік врятував Олену Пчілку від репресії за антибільшовицькі погляди. Коли до неї, вже вісімдесятирічної, прийшли чекісти з ордером на арешт, то просто зжалилися і залишили вдома.
Ольга Косач – середня донька, яка врятувала родинний архів і загинула в таборі
Ольга народилася у 1877 році і була третьою дитиною Косачів – з’явилася на світ через 6 років після Лесі Українки. В достатку, в любові, в турботі великої сестри. «Моя Лілея лілейная», «мій Лільчик золотий і рожевий, і іскристий», «mia rosa odorata» («моя трояндо запашна») – так ніжно Леся називала Ольгу. Її взагалі рідко називали в родині за іменем, даним при хрещенні, частіше зверталися пестливо-жартівливо: Ліля, Лілічка, Лілеєнька, Ліліціка, Ліцик, Ліліточка, Лілінятко, Джилія, Олеся, Олег, Пуц, Пуцик і навіть Путільда.
Коли Ользі виповнилося 16, Леся разом з нею оселилася в Києві, поки та навчалася в Київській жіночій гімназії. Закінчила її із золотою медаллю. Потім вступила на Вищі жіночі медичні курси в Санкт-Петербурзі. Паралельно з навчанням займалася редакторськими справами Лесі Українки. Також взялася за переклади.
Під час навчання захопилася політикою – увійшла до української студентської громади Петербурга. За проукраїнську позицію отримала перший арешт в 1904 році – саме під час державних іспитів на медкурсах. Під вартою її тримали 2 місяці, аж батько приїхав її визволити. Ольгу випустили із в’язниці, але встановили «гласний нагляд».
На щастя, попри арешт Ользі дозволили завершити медичні курси і отримати диплом. А сестра Леся ще й схвалила заміжжя: Ольга побралася з Михайлом Кривинюком – філологом, перекладачем, найближчим другом Лесі.
Встановлення «влади Рад» не залишало родині Косачів вибору, окрім як легалізуватися. Ольга з Ізидорою та матір’ю повернулися до Києва. У 1929 році Ольга отримала роботу бібліографа Київської наукової медичної бібліотеки.
Але на родину почали тиснути, звинувачувати у націоналізмі. У квартирі Косачів НКВД-исти влаштовують обшуки, вилучають сімейні листування, книги, альбоми. Цього ж року заарештовують чоловіка Ольги Михайла за участь у соціал-демократичних гуртках. Ольга як могла його підтримувала. У 1930-му ув’язнення замінили на умовний строк.
А через кілька років заарештували сестру Ізидору – 1937 рік, початок сталінського терору. Ольга розуміла, що може стати наступною. Ця доля, на щастя, її минула.
Війна застала сім’ю Ольги розкиданою по різних містах. Чоловік Михайло саме їхав до старшого сина до Свердловська, де той мешкав. Молодший Василь служив у прикордонному військовому окрузі Білорусі. Юнак навіть потрапив у полон, але чудом втік і поїхав до матері. В 1943 році Ольга з сином Василем та Ізидора з родиною виїхали через Львів до Праги, де вже мешкала сестра Оксана, а потім опинилася в Німеччині.
Хоч як це було важко, Ольга зуміла з собою вивезти родинний архів, що вцілів. І найцінніше – неопубліковану інтимну лірику Лесі Українки. Також зберегла літопис життя знаменитої сестри, над яким давно працювала.
Частину документів вона залишила на збереження у Львові своїй приятельці – літературознавиці, перекладачці Марії Деркач, яка в той час завідувала львівським рукописним відділом бібліотеки АН УРСР.
У 1943 Ольга Косач написала «Повість, що стала драмою» і сподівалася завершити книгу про маму. Не судилося. Фізично й морально виснажена, у 68 років вона захворіла. В 1945 року, із завершенням Другої світової війни і падінням нацистської Німеччини, її відправили у табір для переміщених осіб Ді-Пі. У листопаді вона там померла.
Ольгу Косач поховали на одному з міських цвинтарів Аугсбурга. На могилі у мирний час встановили камінь, на якому хтось викарбував рядки її сестри: «Зоре моя! Твоє світло повік буде ясне!» Цього каменя, на жаль, вже нема…
Оксана Косач – середня донька, яка виїхала до Європи і якої не торкнулася совєцька влада
Четверта із шести дітей Косачів була чуйною та вразливою, мала закритий характер і чомусь дуже комплексувала. Як усі в родині вивчала іноземні мови, навчалася спершу вдома, потім вступила до Київської жіночої гімназії. Чи не єдина з дітей мала хист не до гуманітарних наук, а точних – студіювала фізику й математику на Вищих жіночих Бестужевських курсах у Петербурзі, далі вступила до університету Льєж у Бельгії на фізико-математичний факультет.
У 1908 році у Швейцарії Оксана Косач вийшла заміж… за двоюрідного брата Антона Шимановського, активного соціал-революціонера. Кілька років подружжя мешкало в Швейцарії.
Російська православна церква відмовила їм у вінчанні, як близьким родичам. Працевлаштуватися, а отже знайти стабільне місце проживання, також не вдавалося. Оксана навіть зверталася до Ольги Кобилянської – чи можна було б обвінчатися у православній церкві на підавстрійській Буковині. До всього, Антон Шимановський брав участь у революційних рухах, був членом партії есерів, потрапляв під арешт і ув’язнення за політичну діяльність.
Зрештою, ці скрутні обставини змусили молоду родину до еміграції. 1908 року Оксана Косач і Антон Шимановський виїхали до швейцарської Лозанни, де змогли укласти цивільний шлюб (до вінчання у православній церкві Берна справа дійшла тільки 1916 року). У подружжя народилася донька, яку назвали на честь матері Оксаною. Відомо, що коли після смерті Петра Косача родина ділила спадок, Оксана віддала свою частину на лікування сестри, Лесі Українки. На жаль, це не врятувало життя видатної поетеси.
У 1916 році Оксана Косач та Антон Шимановський обвінчалися, а через три роки розійшлися. Оксана осіла в Празі. Працювала перекладачкою, у 1926 році написала статтю «Леся Українка (нарис життя)», яку надрукували в неперіодичному чеському виданні учнів Української реальної гімназії «Ранок».
До самої смерті у 1975 році Оксана жила як звичайна громадянка Чехословаччини – єдина з жінок родини Косачів, яку обійшли репресії і про походження якої мало хто знав…
Ізидора Косач – наймолодша донька, перша студентка КПІ, яка пережила всіх Косачів
Вона майже невідома порівняно з сестрою Лесею Українкою, але доля Ізидори заслуговує не меншої уваги. Фактично, наймолодша донька в родині Косачів (народилася у 1888 році) зазнала чи не найбільше випробувань, стала завершенням цього відомого роду, хоча пережила усіх своїх братів і сестер і дожила до 92 років.
З Лесею вона мала різницю аж у 17 років. До речі, вона ж з матір’ю й обрала таке не типове для Волині ім’я дівчинці: дуже вже їм хотілося, щоб у майбутньому виросла справжня «донна Ізидора». Хоча в родинному колі дівчину частіше називали різними пестливими прізвиськами: Дроздик, Дроздишка, Дроздоньо, Дробішка, Дора, Донна, Патя, Гусик, Гусиня, Гусінька, Гуся тощо.
Як більшість дівчат того часу, Ізидора здобувала початкову освіту вдома. Закінчила київську гімназію та сільськогосподарські курси для жінок у Петербурзі, а після цього вступила до Київського політехнічного інституту і стала однією з шістнадцяти перших дівчат-студенток. До речі, вивчилася дівчина на агронома і справді працювала за фахом – на дослідній станції виноградарства і виноробства в Кишиневі.
Завдяки професії Ізидора зустріла свого майбутнього чоловіка – агронома Юрія Борисова.
Подружнє життя почалося з пишного весілля, через яке висловлювала своє незадоволення Леся Українка, яка не любила розкоші: «І видумала ж «біла гусь» – автомобілі, ресторани. Видно, якісь таємні закони статистики чи «економії природи» вимагають певної кількості «благоглупостів» на кожну родину, але… Важно те, що молода пара довольна…»
Перші роки подружнього життя Ізидори справді складалися щасливо, попри Першу світову війну, полон чоловіка і його звільнення. Вона народила доньку Ольгу, працювала на кафедрі фізіології рослин і асистувала самому академіку Вотчалу, співпрацювала з Державним видавництвом України і переклала з французької твори Еміля Золя.
З приходом до влади більшовиків усе змінилося.
Розпал репресій 1937-го не оминув Ізидору, попри те, що вона була рідною сестрою Лесі Українки. Жінку засуджують до 8 років виправних робіт на лісозаготівлі в Архангельських трудових таборах. Звинувачення те саме: контрреволюційна націоналістична діяльність за доносом двох її студентів. До цього додали ще й «наявність родичів за кордоном» – сестри Оксани Косач, яка завчасно емігрувала до Праги.
У 1938-му заарештували знову Юрія Борисова. Він не витримав випробувань і через два роки загинув у сибірських таборах – досі нема точних відомостей, де і як.
Ізидору звільнили у 1939 році достроково завдяки імені її старшої сестри та за клопотанням Ольги Кобилянської. Це сталося напередодні святкування 70 років з дня народження Лесі Українки.
Під час нацистської окупації Ізидора співпрацювала з ОУН та зазнала гітлерівського арешту. В 1943-му, усвідомивши, що з поверненням радянських військ їй не уникнути повторних репресій, емігрувала на Захід, а в 1949-му виїхала в США, до Нью-Джерсі.
Ізидору Косач запрошували до України на святкування 100-річчя з народження Лесі Українки, але вона відмовлялася їхати «поки там панує неволя і заарештовують невинних людей».
Ізидора померла в 92 роки та була похована в Саут-Баунд-Брук на українському кладовищі Святого Андрія… Вона пережила усіх – навіть подруг своєї сестри Ольгу Кобилянську і Софію Окуневську, дивовижних жінок.
За матеріалами Українки