У двадцять п’ять Ірина овдовіла. Безжалісна війна покрила її густе русяве волосся чорною хусткою, відібрала усі мрії, плани та щасливе майбутнє. Ось уже восьмий місяць в її голові постійна нав’язлива думка: «Як жити без нього, без її Романа? Як пояснити маленькому Мирончику, що його люблячий татусь більше ніколи не повернеться?»…..
…Вони так мріяли про діток. Ще до одруження часто фантазували скільки діток буде у їх родині, які імена виберуть. І коли Роман дізнався, що його Ірина завагітніла, був на сьомому небі від щастя. Впродовж дев’яти місяців оточував дружину турботою та любов’ю. А коли підійшов час народжувати, без вагань погодився на партнерські пологи.
Він був першим, хто взяв на руки цей маленький живий згорток, який голосно кричав на весь пологовий зал. Першим, хто замінив памперс, купав та переодягав сина. Він насолоджувався кожною хвилиною поряд із Мирончиком, ніби відчував швидку розлуку.
Щастя батьківства тривало лише пів року. А потім почалася жорстока війна й Романа мобілізували до війська. Кожну вільну хвилину, при щонайменшій можливості чоловік телефонував до дружини та маленького сина. Спостерігав по відео зв’язку як малюк робить перші кроки, цікавився його новим зубчиком, першим словом. Мріяв як навчатиме сина грати футбол, як кататимуться разом на роликах, як поведе сина до першого класу…..
….Але дрон-камікадзе, який мов з-під землі, з’явився на позиції, обірвав усі ці мрії. Додому Роман повернувся …. у домовині. Не вірила, що це все відбувається у її житті, із нею та її Романом. Усвідомлення приходило поступово, коли більше не лунав дзвінок від коханого, не було чути його звичного: «Як мої зайченята?» Думала, що не переживе цієї важкої втрати, але сили додавав маленький Мирончик, який був таким схожим на свого татуся. Заради якого потрібно жити, боротися, ставити на ноги.
…Ось і Новий рік. Сімейне свято, яке цьогоріч вперше святкуватимуть без Романа, без його подарунків, жартів. Раптом у двері хтось подзвонив. На порозі стояв Микола – побратим її Романа. У руках військовий тримав новий самокат та новорічну ялинку.
Я тут на лікуванні після поранення, – виправдовувався незваний гість. – От і вирішив зайти до вас у гості. Роман мріяв подарувати синові самокат. Ми з хлопцями вирішили здійснити його мрію.
…Ірина пригощала Миколу домашнім борщем із салом. Вони разом згадували Романа, встановлювали ялинку й прикрашали її.
Ірино, ти не проти будеш, якщо ми навідуватимемось до Мирончика. Ми пообіцяли Роману, що не залишимо його сина без батьківської турботи та любові. Тепер він син нашого взводу, – невпевнено констатував Микола.
Спостерігаючи за щасливим Мирончиком, який разом із Миколою випробовував подарунок, Ірина розплакалась. Тепер вона знає, що її син зростатиме у любові й турботі: в її любові й турботі таткових побратимів. На війні усвідомлюєш не лише, що таке втрата, а й, що таке справжня дружба.
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті