Ну яке воно не хитре – захотіло знищити Україну… Та вони ж не знають хто такі українці. Нас хочуть стерти з лиця землі, а ми тільки стаємо сильнішими, нас лякають, а ми сміємося, нас кидають у темряву та холод, а ми відкладаємо гаджети і насолоджуємося спілкуванням з рідними.
Оце сиджу перед грубкою у мами в селі та слідкую за червоними язиками полум’я, які поглинають дубові поліна. Я дуже любила в дитинстві спостерігати за вогнем. Бувало, сидиш перед піччю, поки бабуся чаклує біля вогню, вдивляєшся в танець вогняних язиків і все чекаєш, коли вже вискочить із полум’я той Горбоконик, подує на окріп та вскочить у горщик із борщем, який клекотить на вогні.
У бабусі була величезна піч, на якій поміщалися всі онуки й вона займала чверть кухні. На печі можна було не лише солодко виспатися, розімлівши на гарячій черені, та сп’янівши від запахів сухого сіна у напірнику, а й відшукати багато цікавих речей.
У кутку печі завжди зберігався у полотняних торбах недоторканий запас господарського мила та сірників. Старі коробки сірників вже пожовтіли від часу. Вони були різного розміру та кольору і відразу ж ставали «лего-конструктором» для будівництва лялькового будиночка. Бабуся, яка пережила війну, усе своє життя боялася повторення жахіть через які пройшла і постійно робила запас «на чорний день». О, як я її тепер розумію.
Особливу увагу привертала полиця на печі, на якій зберігалися сушені грушки глеки, «кришаниці», мак і цибуля саджанка, яку зберігали в теплі на печі, щоб не вистріляла після посадки. Ми регулярно посягали на бабусині припаси і той підступний мак між зубами видавав наші «злочини».
Бабуся щодня палила у печі та готувала їжу, яка упродовж дня була теплою, а від того, що вмлівала у печі, ставала ще смачнішою. Нині багато молоді виїжджають у села, де вперше побачили піч і поїли таку смачну їжу.
Страви готувалися у глиняних горщиках, запас яких регулярно поповнювався у гущинецьких гончарів.
Горщики різних розмінів мали різне призначення. У найбільших – гріли воду та варили перші страви – борщ, капусняк, «гоїрки» або куліш. Кулішем бабуся називала будь-який суп із крупами.
Технологія приготування їжі у печі відрізнялася від куховарства на плиті. Секрет полягав у тому, що всі інгредієнти закладалися одночасно, але з урахуванням часу приготування. На дно клали продукти, які швидко готувалися, а на самий верх, де найспекотніше, ті що найдовше. Найчастіше під верхом був шматок м’яса чи кістка, або ж квасоля.
На сніданок бабуся завжди готувала картоплю. Кілька картоплин обов’язково мали «виглядати» з горщика і під кінець приготування вони вкривалися хрусткою шкіркою. О, то було найсмачніше зі смачного. І щоб заволодіти цим смаколиком ми вправлялися на спритність – хто першим вхопить…. Або картоплю, або по п’ятій точці.
Картоплю подавали зі свіжим чи квасним молоком, квашеною капустою, огірками, чи то із «тулькою». Хто на що був багатим.
Найбільшої уваги та спокуси у бабусиному наборі горщиків викликало маленьке горнятко. Горнятко було схожим на дитя пузатих горщиків. У ньому бабуся висмажувала до хрускоту шкварочки, якими зверху присмачувала кашу. Також у горнятко вона вибирала із борщу м’ясо, щоб потім порівну розділити та розкласти кожному їдаку у полумисок.
М’ясо з бабусиного борщу мало специфічний запах і смак, бо зберігалося не в морозильній камері, а було засоленим у коморі. То смак дитинства, який ні з чим не зрівняєш.
Коли бабуся хотіла потішити онуків смаколиками, замішувала пампушки на кислому молоці та соді й пекла їх на тринозі у печі. У такий спосіб приготування пампушки смажилися на пательні знизу, а зверху припікалися полум’ям. Чарівне перетворення шматочка тіста на пухку пампушку відбувалося прямо на очах і це таїнство додавало смаку.
Всядешся у дідове дерев’яне крісло із підлокітниками, як королева. В одній руці пампушка, в іншій – кухоль парного молока. Справжнє дитяче щастя.
То ж розпалюйте бабусині пічки і печіть пампушки, щоб настрій був, як у королеви.