Колеса потягу ритмічно відміряють кожен метр відстані, яка віддаляє Софію від її Ярослава. У купе вагона душно, докупи змішалися запахи усіх пасажирів, їх обідів, які дістають то з однієї, то з іншої дорожньої сумки.
Сусідка по купе запропонувала Софії розділити із нею обід, та їсти дівчині не хочеться, усі думки там, біля її коханого, який проходить реабілітацію після важкого поранення. І слова мами: «А ти точно готова до такого життя, не пошкодуєш?» – весь час лунають у голові.
Зі своїм Ярославом Софія познайомилася зовсім випадково. Він виявився саме тим «принцом на білому коні», який прийшов на допомогу розгубленій дівчині, коли на автовокзалі виявила, що у неї викрали гаманець і гроші на квиток додому, а головне – банківська картка зі стипендією також зникли. Ярослав допоміг швидко заблокувати картку, а потім ще й придбав квиток для Софії.
Як з’ясувалося згодом, обоє добираються до батьківських домівок з одного автовокзалу. Хлопець працював у місті, дівчина – навчалася у медколеджі. Ярослав запримітив Софію раніше, але не зважувався підійти та заговорити. А тут випала така, хоч і не весела, але все ж нагода.
Софія наполягала на новій зустрічі, щоб віддати своєму рятівникові борг. Той погодився, хоча, як потім зізнався, тільки для того, щоб знову зустрітися із дівчиною.
…На побачення з Софією Ярослав прийшов із величезним букетом квітів.
Не втримався, бо вони такі ж ніжні, як і ти, – виправдовувався перед дівчиною.
Напевне, саме так закохуються з першого погляду, бо з першої зустрічі Софія втратила спокій. Її думки завжди були поряд із Ярославом. Й з кожною новою зустріччю все більше переконувалася, що це саме та людина, з якою можна розділити і радість, і біль.
.. Вони мріяли про майбутнє, планували познайомитися із батьками, разом відпочити влітку. Але всі плани змінила війна. Ярослав пішов добровольцем захищати Україну у перші ж дні повномасштабного вторгнення.
У телефонній розмові Софія, яка саме захворіла й лікувалась у батьків, просила не поспішати, зачекати. Але коханий був невблаганним. Мовляв, а якщо всі так думатимуть, тоді завтра вони вже будуть тут.
Почалися важкі та тривожні дні й ночі. Страшне очікування, коли по кілька днів коханий не виходив на зв’язок і …… тривожна звістка ….. її Ярослав важко поранений.
..Тоді, біля палати непритомного Ярослава, Софія вперше очно познайомилася із вбитими горем батьками її коханого. Разом молилися й благали у Бога порятунку для найдорожчої людини. І Всевишній почув їх. Він урятував Ярослава, хоча юнак залишився без частини лівої ноги, з чисельними пораненнями черевної порожнини. Разом рятували мужнього захисника, по черзі чергували біля його ліжка. І він поступово повертався до життя.
А коли юнака перевели на реабілітацію до іншого міста, Софія повернулася додому. Перш за все потрібно було залагодити питання із навчанням та набратися сил.
А ти точно готова до такого життя, не пошкодуєш?, – тоді почула від мами. – Твій Ярослав ніколи не буде вже таким, як раніше. Війна змінила його фізично і психічно. Ти готова до таких змін?
А хіба можна жити без серця? Якщо я його вирву зі своїх грудей, я теж помру, – коротко відповіла матері.
…І ось довга дорога у потязі знову веде до її Ярослава. Хоча б на кілька днів побути разом. На залізничній колії відразу ж побачила вже рідні для неї обличчя. ЇЇ Ярослав на візочку, його рідні зустрічають біля потяга. Обійми, сльози радості, поцілунки. І раптом… величезний букет квітів і таке довгоочікуване: «Ти вийдеш за мене заміж?».
…А через кілька місяців Ярослав повів під вінець свою кохану. Ще не зовсім впевнено юнак ступав своїм новим протезом, але його наречена надійно підтримувала свого обранця.
Разом вони подолають усі труднощі й обов’язково будуть щасливими. Війна випробувала на міцність їх почуття, але не зламала їх.
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті