З самого дитинства я знала, що ніколи не буду жити у селі. Мріяла про принца на білому коні й планувала як покину рідне село та утечу до міста, до панського життя.
Хоча ми жили у селі, але мама працювала у магазині, батько – водієм автобуса, з землею нас пов’язувало хіба що клаптик голоду біля будинку. Але і ця сільська робота, бездоріжжя та буденність мене дратували. Тому я твердо вирішила, що після закінчення школи залишу рідне село й переїду жити до столиці.
Через мій середній бал у навчанні та скромні збереження батьків, особливого вибору навчальних закладів у мене не було. Тому ухопилася за те, що могла потягнути я й “потягнути” мої батьки.
З першого дня навчання добре усвідомила для себе, що для мене головне за роки навчання не здобути професію, а знайти столичного нареченого та зачепитися за Київ. Для цього я дружила із потрібними людьми, місцевими однокурсниками, відвідувала потрібні місця.
І Всевишній почув мої молитви. Однокурсниця киянка запросила мене на день народження й познайомила зі своїм однокласником – ботаном Вадиком. Таке вдале знайомство відбулося вже на третьому році мого навчання, тому я не стала витрачати часу на роздуми, а вхопилася за Вадика, як за свою останню надію.
Обкрутити розумного, інтелігентного й зовсім не пристосованого до життя юнака було не важко. Я говорила із ним тими словами, які він хотів почути, грала роль ідеальної дівчини, поводилася, як вишукана панночка і вже через пів року закоханий Вадик запропонував мені руку та приписку у трикімнатній квартирі.
Моє щастя було безмежним. Я не соромилася вихвалятися перед сільськими подругами своїм вдалим трофеєм та своїм новим життям в родині київських інтелігентів. Мов та губка вбирала у себе усі зауваження, якими засипали мене мої свекруха та бабуся чоловіка, які жили із нами в одній квартирі. Я вчилася сервірувати стіл за усіма правилами етикету, розмовляти тихо та помірковано, поводитися стримано та врівноважено. Навіть почала читати книжки, які мені нав’язувала моя нова рідня.
Перших п’ять років мене все влаштовувало. Я переконувала себе, що щаслива й досягла усього у житті до чого прагнула. Але після народження сина я почала відчувати себе самотньою та розбитою. Мені набридло пристосуватися до життя, яке мені було чужим. При цьому догоджати усім та бути сильною жінкою, бо мій чоловік, як і його рідня, здається, живуть зовсім в іншому світі. Мені навіть немає про що поговорити Вадиком, бо наші інтереси зовсім не збігаються.
Я часто мріяла стати такою, якою я є насправді, веселою та харизматичною, але боюся, що такі зміни налякають моїх рідних. Сама собою я буваю лише тоді, коли зрідка приїжджаю до своїх батьків у село. Тоді я відриваюся по повній. Люблю насмажити картоплі зі шкварками і їсти її прямо зі сковорідки, можу засиджувати з подругами до пізнього вечора за столом й не переживаю, що після шостої години вже не можна їсти. Можу дивитися веселу кінокомедію, голосно сміятися і їсти попкорн.
А коли повертаюся до Києва, знову стаю занудною та стриманою інтелігенткою. Правду казали розумні люди: «Знайся кінь з конем, а віл з волом». Я отримала омріяне життя, а тепер не знаю чи надовго мене вистачить. Повертатися з дитиною у село я не хочу, а жити чужим життям – вже втомилася.
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті