Я думала, що за п’ятдесят років свого життя мене вже нічого не здивує. Але поведінка моєї доньки мене просто шокує. Вона вважає, що у моєму віці вже запізно влаштовувати особисте життя. Я маю зробити свій вибір: донька чи коханий…
… Я дуже рано залишилась самотньою. Доньці виповнилося лише п’ять років, коли мій чоловік вирушив у Тюмень, щоб заробити на нову машину, та так більше й не повернувся дододому. Знайшов нове кохання та нову дружину, а я залишилася самотньою, із малою донечкою на руках.
Важко переживала зраду, але сили додавала маленька донечка, яку потрібно було ставити на ноги. Заради неї я так більше і не вийшла заміж. Боялася, щоб чужий чоловік не ображав мою дитину. Та і часу на пошуки нового обранця у мене не було. Розривалася між роботою, поїздками в село до батьків та вихованням доньки. Не зогляділася, як роки пролетіли й донька стала дорослою. А замість турботи про доньку почалися турботи про онуків. То потрібно відвезти онука у садочок, то на вихідні забрати до себе поки батьки погостюють у друзів, то онуки захворіли і їм потрібний догляд, бо батьки на роботі.
…А нещодавно у моєму житті сталися зміни. Кілька років тому важко захворіла моя сусідка. Ми живемо за кілька будинків, гарно товаришували, допомагали одне одному, підтримували у радості й біді. Біду Михайла й Оксани я також сприйняла, як власну. Коли Оксана відходила в інший світ, сказала, що залишає Михайла на мою опіку. Син з сім’єю живе далеко і йому нікому допомогти.
Так і почали ми підтримувати й допомагати одне одному. Михайло допомагав по господарству, бо скрізь потрібна була робоча сила, а я пригощала сусіда домашніми стравами, допомагала з хатніми справами. Разом було легше пережити біль втрати та важкі будні.
А потім відчули, що нам вдвох по-справжньому комфортно та цікаво. Ми маємо багато спільних інтересів. Тому ми вирішили зійтися та жити разом.
Вперше за багато років я відчула себе щасливою жінкою. Михайло – гарний господар, люблячий та турботливий чоловік, цікавий співрозмовник. Думала, що нарешті Бог і мені подарував часточку жіночого щастя. Але воно тривало зовсім мало.
Коли моя донька почула, що ми з Михайлом вирішили жити разом, відразу ж запротестувала.
Люди у твоєму віці у церкву починають ходити, а ти заміж зібралася. Тобі про сім’ю треба подумати, а не про чужих дядьків, – образливі слова, мов нагай шмагали по моєму серцю.
Не стримувала себе моя Рита й у розмові з Михайлом. Звинуватила його у розрахунку та в егоїзмі. Мені боляче. Що я виховала таку егоїстку. Розумію, що донька для мене – найдорожча у світі, але хіба я не заслуговую бути щасливою. Невже у п’ятдесят років я не маю права на щастя. Ми ж з Михайлом не претендуємо на майно одне одного, усе, що заробили за свій вік, залишиться нашим дітям.
Але донька вимагає більшого, щоб я відмовилася від Михайла, інакше вона відмовиться від мене….
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті