Педагогиня, організаторка народної освіти, громадська діячка, дружина засновника міста Алчевськ, мати шістьох дітей, кожен з яких вражав своїми талантами, – все це про Христину Алчевську. А ще це була жінка, яка не лише сама отримала освіту (в той час, коли для жінок це вважалося зайвим – достатньо було бути гарною господинею, дружиною, матір’ю), а й дала освіту тисячам українських жінок. Причому незалежно від віку: освіта дорослих – її заслуга.
Ще Христина Алчевська першою у світі підписалася псевдонімом «Українка» і завдяки цьому познайомилася з майбутнім чоловіком, відомим мецентом і багатієм. Його кошти вона спрямувала в дуже правильне русло. Українки це вміють.
Підслухувати корисно
Христина Журавльова (таке її дівоче прізвище) народилася 16 квітня 1841 року у містечку Борзна на Чернігівщині. Окрім неї у родині зростали ще два хлопці – Михайло та Леонтій. Батьком був Данило Журавльов, викладач словесності у повітовому училищі, людина доволі жорстких традиційних поглядів. А от мати Аннета, у дівоцтві Вуїч, була цікавою особистістю.
Аристократка, донька героя війни 1812 року генерала Вуїча, вона мала молдавське, сербське й румунське коріння. І блискучі таланти – рід Вуїчів славився ними, зокрема, один з предків Аннети, Іоакім Вуїч, навіть вважається «батьком» сербського театру. Мати Христини була красунею і «смолянкою» (вихованкою престижного Смольного інституту для шляхетних дівчат), і цей шлюб вочевидь був мезальянсом.
Для Христі мати була ідеалом – гарна, освічена, добра. Батька ж вона вважала людиною зі світлим розумом і даром «притягати серця людей», але водночас «сухим бездушним егоїстом». Він не любив дітей, бив і синів, і кріпаків, хіба жінок не чіпав. Малою Христею опікувалась годувальниця Гапка, українка. Дівчинка була дуже прив’язана до неї. А пізніше казала, що з її молоком вона й увібрала в себе любов до України.
У дитинстві Христя чудово співала й грала у домашньому театрі. Але найбільше вона прагнула вчитися.
Водночас батько, сам вчитель, не терпів жіночої освіти. Тож що таке утискання жіночих прав дівчинка збагнула з власного досвіду. Батько наймав для синів викладачів, щоб покращити їхні знання, а доньці забороняв навіть вчитися читати й писати, «чтоб любовних записочєк не строчіть». Він не був таким уже тираном – це типовий підхід того часу: діти, жінки й кріпаки тоді були приблизно у рівних статусах – фактично без прав. І якщо жінка таки ставала освіченою, це означало, що вона або витягла щасливий квиток, або діяла всупереч. Оце і був шлях Христини.
Освіту вона здобула самотужки, підслуховуючи під дверима, як найнятий за п’ять карбованців семінарист навчав грамоти братів. Дівчинка була надзвичайно здібна, тож почала писати й читати навіть раніше за них. Але мусила це приховувати.
Пізніше вона брала їхні підручники й самостійно вчилася за ними. А ще писала за братів твори для гімназії, якими всі зачитувалися. І багато читала. Це стало для неї порятунком і розрадою, коли померла мати. Христі сповнилося 16 років, й вона зрозуміла, що ніхто більше не заступиться за неї…
На жаль, ні закінчити школи, ні отримати бодай якийсь офіційний документ про освіту Христині не вдалося, попри її знання й ерудованість. І це стало її викликом. Понад усе вона мріяла стати вчителькою й дати іншим жінкам те, чого була сама позбавлена, – освіту, можливість мати вибір. Усунути несправедливість. Про це вона пізніше й писала у листі до Івана Франка: «Кажуть, у кожної людини є свій пункт божевілля. Моїм пунктом була думка навчити грамоті якомога більше жінок. Мені здавалося завжди, що чоловік набагато щасливіший у цьому. Що стосується жінки, то живуть упередження проти її освіти, починаючи з хати і закінчуючи палатами».
Псевдо «Українка» як знак долі
Невдовзі родина Журавльових переїхала до Курська, куди батька перевели по роботі. 18-річна Христя цілковито поринула в громадсько-політичне життя, яке переживало піднесення. Вона здобувала заборонені книжки й потайки читала їх, відвідувала молодіжні народницькі гуртки. Також уперше спробувала власні сили на освітянській ниві – навчала грамоти селянських дітей.
Тоді ж Христина захопилася читанням громадсько-політичного часопису «Колокол», редактором якого був Олександр Герцен, почала листуватися з ним. І, врешті-решт, почала писати у «Колокол» під псевдонімом «Українка», який сама придумала. У часописі вона друкувала статті, звернені до жінок, у яких пробуджувала їхню громадську свідомість, закликала вчитися самостійно й навчати інших у народних школах. Писала дівчина й вірші. З цього, власне, все й почалося…
Одна така поезія настільки вразила молодого харківського підприємця Олексія Алчевського, що він, не знаючи імені авторки, написав у редакцію. Зав’язалося листування, ба більше, епістолярний роман. Христина трохи розповіла в листах про себе: що до смішного сентиментальна, бо потай плаче над віршами Шевченка, що й сама любить писати, бо у такий спосіб утікає від самотності…
Молодих людей зблизила любов до віршів і читання, уміння тонко й глибоко відчувати. І, безперечно, інтерес та любов до всього українського
За листами була зустріч. Її пізніше описала у своїй книзі «Автобіографічні уваги» їхня донька, теж Христя: «Дівчина була гарна, чула, наївна, але швидка й палка, як зірниця… з чудовим меццо-сопрано й широкими чорними бровами». Не дивно, що Олексій закохався. Він носив їй книжки, читав вірші, говорив про народницькі ідеї, які були близькі і йому, і їй. Почуття це було взаємне – Христина розтанула теж.
За рік після знайомства, у 1862-му, закохані одружилися. Христина, вже Алчевська, разом з чоловіком переїхала до Харкова. Після бідності й доволі скромного життя вона вчилася жити у зовсім інших статках – чоловікова фабрика давала їй повну фінансову незалежність.
Зовсім скоро він став великим промисловцем і банкіром – одним із засновників Харківського торговельного банку, третього за значенням у російській імперії, засновником Земельного та Іпотечного банків, очільником біржового комітету та власного торгового дому. Також Олексій успішно займався сільським господарством, металургією – пізніше заснував на Донбасі гірничо-промислові товариства й металургійні заводи.
Але Христину всі ці розкоші не спокусили, вона так і залишилася невибагливою. «Якщо їй і потрібні були гроші, то насамперед на громадські цілі, головним чином – на школу, що стала її єдиною пристрастю на ціле життя», – згадувала у мемуарах її дочка. Нарешті її мрія здійснилася, Христина цілком присвятила себе педагогічній роботі. Великі статки чоловіка і його підтримка допомогли їй реалізувати свою головну місію – дати жінкам освіту.
Родина талантів
Христина дивувала усіх своєю енергійністю й працьовитістю, за що її жартома називали Гетьманшею. А ще вона була єдиною жінкою у харківській «Громаді», напівлегальному об’єднанні інтелігенції, яке очолював її чоловік. Загалом воно налічувало близько 80 осіб і мало на меті сприяти освіті українців. Вони відкривали безкоштовні школи для народу, видавали дешеві й дуже популярні книги-«метелики», організовували лекції, виступи театральних труп, концерти, шевченківські вечори. Вдома у Алчевських тоді збирався увесь цвіт української інтелігенції – Олександр Олесь, Пантелеймон Куліш, Тадей Рильський, Михайло Косач (Обачний), Микола Лисенко та інші.
Власне, й уся родина Алчевських (не лише Христина, про яку говоримо тут докладно), була визначною. Олексій Алчевський, промисловець, банкір та меценат, – яскравий приклад того, як хлопець з глибинки з двома класами освіти може стати фінансовим генієм. Першу свою крамницю він відкрив за позичені кошти, але завдяки природному хисту зароблене вклав з великим зиском – у землю, агросектор, промисловість. Він використовував найкращі сільськогосподарські машини та реманент, тож продукція з його ферм йшла на зовнішні ринки. А металургійні підприємства, збудовані ним в Україні, були єдиними, що базувалися на вітчизняних інвестиціях, й дуже успішними. Вони не лише давали нові робочі місця – створювали нові міста. Як це було з Алчевськом, справедливо названим на його честь.
Діти, народжені у шлюбі Олексія й Христини, теж були талановитими – усі шестеро
Коли через активну громадську роботу Христині дорікали, що вона занедбала власних дітей, скинула все на няньку, вона відповідала: «Подивіться на моїх дітей: здорових, веселих, в яких розвинута правдивість, доброта, взаємна любов і довіра. Мій син Мітя просить замість іграшок на іменини, щоб я вчила його весь день. Це не скаже дитина матері, яка його закинула».
Той самий Мітя, Дмитро Алчевський, пізніше присвятив себе науці й став кандидатом природничих наук. Григорій став популярним композитором, серед його творів – обробки українських народних пісень, солоспіви на слова Шевченка, Франка, Лесі Українки, а також сестри Христі. Ганна мала педагогічний талант, допомагала викладати в жіночій недільній школі, Микола – створив перший буквар для дорослих українською мовою. Іван став оперним співаком, «королем тенорів», у його послужному списку – 55 оперних партій, а також українські народні пісні. А ще він заснував товариство «Кобзар» у москві. І, нарешті, Христина Алчевська-молодша, певно, найбільш відома серед усіх шістьох. Вона стала поетесою, перекладачкою і педагогинею, активно просувала «європейський український націоналізм», мала зв’язки з підпіллям, виховувала проукраїнську молодь. Христина залишила автобіографічні спогади про родину й загалом величезну рукописну спадщину (близько 4 тисяч творів), яка зараз зберігається у національних бібліотеках. Клан Алчевських процвітає й до сьогодні.
Улюблене дитя – школа
Школа дійсно була ще одним, напевно, найдорожчим дитям Христини Алчевської. Шлях до неї був непростим. Так, за власний кошт, у 1862-му, вона заснувала приватну жіночу недільну школу, яка стала справою її життя на наступні шість десятиліть. Але у Христини не було диплому викладача, тож спершу вона навчала потай, вдома. Окрім неї, викладали й інші освітяни, причому безкоштовно (зараз би сказали: волонтерили). Почесною попечителькою школи була Ганна Вернадська, мати видатного вченого, першого президента Всеукраїнської академії наук. А пізніше нею стала сама Христина.
Серед учениць школи були прибиральниці, продавчині, кухарки – загалом 50 осіб. Їх розділили на три категорії: зовсім неписьменні; ті, що вміли читати, та не вміли писати; й ті, яким треба було тільки вдосконалити ці навички. Навчання письму проводилося за букварем Пантелеймона Куліша – українською. Христина усвідомлювала важливість навчання українською, особливо у східних регіонах. Також жінки вивчали історію, правознавство, географію, фізику, хімію, математику. А поза уроками відвідували театри. Це була дійсно революційна школа, яка не мала аналогів у імперії.
Вісім років школа Алчевської працювала нелегально, аж поки Христина не склала іспити на отримання диплома викладача й офіційно стала вчителькою. Школа також відкрилася офіційно – 22 березня 1870 року в будинку міського парафіяльного училища у Харкові. А в 1896 році для неї збудували власну споруду – єдине власне приміщення серед усіх недільних шкіл імперії. Водночас у школі навчалось до 500 учениць, і з кожним роком їх кількість збільшувалася. На навчання приймали тільки дорослих – від 14 років. Щонеділі з усього Харкова й околиць сюди йшли учениці – й молоді дівчата, й зрілі жінки, серед яких були навіть п’ятдесятилітні.
За час існування школи Алчевської у ній вивчилося майже 17 тисяч жінок!
Христина працювала з колективом вчителів-ентузіастів – у школі безоплатно викладали понад 100 учителів, серед яких були й знані освітяни, науковці, зокрема Микола Бекетов, Микола Сумцов, Василь Данилевський, Дмитро Багалій. Ця школа давала значно ширшу освіту, аніж звичайна недільна, загалом, була методичним центром початкової освіти дорослого населення в тодішній росії. Тут використовувалися передові методики: звуковий метод навчання грамоти, розроблений Костянтином Ушинським, метод пояснювального та позакласного читання. Була також своя велика бібліотека й музей наочних посібників, який налічував 434 експонати.
Невдовзі, у 1879-му, Христина також відкрила однокласну земську школу у селі Олексіївка на Катеринославщині. Навчання тут також велося українською. А одним із викладачів був сам Борис Грінченко, «батько» українського словника.
На той час Олексій Алчевський був відомим підприємцем, який мав повну незалежність від царських замовлень. Статки родини складали понад 30 мільйонів рублів. Друзі дивувалися: чому такі заможні люди замість того, щоб насолоджуватись життям десь на узбережжі Франції, всі зусилля вкладають у розвиток провінції на сході України: він – підіймає металургію, а вона – навчає жінок? Тому що були українцями, вболівали за Україну. Насправді, а не напоказ.
Вчити попри все
Після виходу Емського указу, який забороняв вживання української мови і викладання нею, Христина опинилася перед непростим вибором: перевести викладання на російську й продовжити роботу чи й далі викладати українською, але потрапити в немилість влади, отже, поставити під удар справу усього життя? Врешті-решт вона вирішила вчити хоча б російською, якщо інакше ніяк, все-таки давати освіту якомога більшій кількості жінок. Фактично, це була її самопожертва.
Через цей непростий вибір Христина посварилася з давнім другом, Борисом Грінченком. Він вмовляв її не відмовлятися від української – адже сам продовжував навчати рідної мови потай. Як патріотка Христина розуміла й підтримувала його, як от як організаторка школи…
Вибір був зроблений, школа вистояла. Грінченко з школи пішов, але відгукувався про неї тепло: «Хоч і не вкраїнська була школа в Олексіївці, та все ж, отримавши освіту, школярі в ній знали, що вони українці, знали історію й географію України, знали про тяжке, безправне становище України, знали про Галичину, запевне більше, ніж тодішній пересічний українець-інтеліґент. І свої знання вміли висловити путящою українською мовою».
Христина ж продовжувала працювати. Домагалася відкриття на Харківщині жіночих безплатних шкіл, збереження українських книг у бібліотеках. Популяризувала творчість Тараса Шевченка.
У 1899 році Алчевська встановила погруддя Кобзаря роботи скульптора Володимира Беклемішева на території власної садиби. Це був перший в Україні пам’ятник Шевченку
Приклалася вона й до книговидання. На основі досвіду викладання у школі вона уклала покажчик книжок для народного й дитячого читання «Що читати народу?» у трьох томах (1888–1906). У ньому популяризувалися твори українських авторів: Шевченка, Гребінки, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого, Франка, Панаса Мирного, Лесі Українки, Федьковича, Грабовського, Стефаника, Коцюбинського, а також 300 найвідоміших українських пісень. Анотації до книги писала в тому числі й сама Алчевська (аж 1150!). Якби тоді була Книга рекордів Гіннеса, цей рекорд напевно б зафіксували.
Також Христина підготувала тритомний посібник «Книга для дорослих» (1899–1900). Над його підготовкою впродовж шести років працювала спеціальна комісія із 84 осіб на чолі з істориком, професором Харківського університету Дмитром Багалієм. При цьому вперше була врахована специфіка навчання саме дорослих, і за наступні 18 років книга перевидавалася сорок разів. Тобто стала бестселером.
Її методичні роботи стали підказками для педагогів усієї імперії, а про професіоналізм «багатійки, що навчила схід України писати» говорили і в Європі. Алчевська не лише організовувала освітянські виставки у Харкові, а й брала участь у міжнародних: Антверпенській, Брюссельській, Чиказькій. У 1889 році на Паризькій виставці журі присудило її книзі «Що читати народу?» найвищу нагороду й удостоїло вчителів її школи двох золотих і двох срібних медалей. Також Алчевську обрали віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Так про Україну все більше дізнавалися у світі.
«Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк…»
Успіхи й радість від них затьмарила економічна криза 1899 року, яка вдарила й по Алчевських. Олексій був на межі банкрутства, тож довелося робити те, що він ненавидів – оббивати пороги царського казначейства з проханням дати кредит або бодай невелике держзамовлення. У відповідь він почув десятки відмов, а коли нарешті у 1901 році добився згоди, сталася трагедія: Алчевського знайшли мертвим на залізничних коліях. Слідство розглядало дві версії: самогубство чи помста конкурентів.
Смерть коханого чоловіка, який завжди підтримував її (і фінансово теж), стала тяжким ударом для Христини. Щоб заглушити біль, вона ще більше працювала. І писала мемуари, які вийшли у 1912 році під назвою «Передумане й пережите». У них вона писала про свою любов до України та її народу, розповідала, як виховувала ці почуття не лише в учениць, але й у своїх власних дітей. І відкривала таємницю: попри царську заборону, протягом усіх років у її школі звучала українська мова, українська пісня, українські вірші.
Христина витратила майже всі заощадження на сплату боргів і жила тепер за кошт сина Івана, оперного співака (і за його ж кошт утримувала школу). Але у 1917 році сина не стало, і це був ще більш тяжкий удар – у його особі Христина втратила свою матеріальну й духовну опору.
До цього лиха додалося ще одне: більшовицька влада забрала у неї школу, реквізувала її бібліотеку…
Правда, влада з «барського плеча» призначила Алчевській у 1920 році, за кілька місяців до смерті, крихітну пенсію, що виглядала як милостиня. Враховуючи увесь титанічний труд цієї 80-річної вчительки… Вчительки з великої літери.
Христина Алчевська померла 15 серпня 1920 року в Харкові й була похована на одному з міських цвинтарів. На скромному пам’ятнику над могилою викарбувано: «Просвітителька народу Х. Д. Алчевська (1841-1920)».
Якби Христина не була такою скромною, там був би ще й такий напис: «Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк…». Це вона написала у своїх мемуарах на схилі літ, усвідомлюючи, що свою місію виконала – у часи безграмотності несла просвіту в маси й залишалась вірною цьому до кінця.
І це просвітництво таки дало свої плоди – Алчевська зовсім трохи не дожила до впровадження обов’язкової загальної освіти. Уся її діяльність була зразком самовідданого служіння своєму народу, своїй Україні. Задовго до того, як це стало мейнстримом. Власне, завдяки таким людям ми й маємо Україну сьогодні. Пам’ятаймо про це…
За матеріалами «Українки»
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті