Вчора наш кум святкував своє 50-річчя. Зібралися, як кажуть, найближчі. Серед тих найближчих для мене місця не знайшлося, бо зайняла його розлучниця, яка тридцять років тому відмовилася від мого Руслана, а тепер забрала його у сім’ї.
Коли Руслан розповідав мені про підлу зраду його першої дівчини, яка не дочекалася його з армії, а вийшла заміж за вигіднішу партію, я щиро співчувала йому. Знала як болісно він пережив ту зраду, а коли після повернення зі служби, зустрівся із Нелею, вона благала пробачити її, готова була навіть зраджувати своєму чоловікові із Русланом, але залишити свого Артема, а вірніше – його квартиру та машину, вона не хотіла.
Руслан відмовився від таємних зустрічей. А невдовзі познайомився зі мною. Ми, думала я, були закохані та щасливі. Навіть довго не зустрічалися, через два місяці вирішили одружитися.
Мої батьки зробили нам щедрий подарунок на весілля – віддали нам свою двокімнатну квартиру, а самі переїхали у село. Жили ми, як усі люди: облаштовували своє сімейне гніздечко, виховували доньку та сина.
Коли чоловіка мобілізували до війська у 2015 році, я виплакала усі очі. Ходила до церкви, молилася та просила у Бога уберегти його. І Бог почув мої молитви. Руслан повернувся додому живим. Хоча, через стан здоров’я, він отримав групу інвалідності.
Під час оформлення цієї групи Руслан часто їздив до обласного центра. І треба ж було серед тисячі жінок, зустріти саме її – Нелю.
Але вже не ту гонорову Нелю, яка знала собі ціну, а побиту життям, покинуту чоловіком жінку.
Після розлучення із чоловіком Неля з донькою повернулася до батьків у квартиру. Ті не дуже зраділи її поверненню.
Не знаю з чого все почалося. Але я помітила зміни у поведінці чоловіка. Він став замріяним, мовчазним. Часто поспішав на вулицю після дзвінка телефона і пропадав там на пів години.
А потім настав той день, коли Руслан зібрав усі речі й пішов до своєї Нелі. На щастя, я залишилася у батьківській квартирі, маю дах над головою, але втратила опору під ногами.
Діти відмовляються спілкуватися з батьком, але це його не засмучує – він щасливий зі своєю коханою «у шалаші» – квартирі, яку винаймають в обласному центрі.
Тепер і друзі, з якими ми товаришували впродовж усього життя, поділилися на «моїх» і «його». Іноді мені здається, що я не живу своїм життям, а дивлюся кіно. От тільки не відомо, яким буде його закінчення….
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті