Відразу ж скажу, що я не хочу образити віруючих людей. Але хочу розповісти про людину, яка прикриваючись вірою, руйнує все навколо. Мова піде про мою свекруху – Катерину Іванівну.
Ще до початку війни мати мого чоловіка почала ходити у церкву УПЦ. Спочатку ми не звертали увагу на зміни в її поведінці, але згодом своїми проповідями вона почала всіх діставати.
Не подобалося їй усе: і що ми живемо у гріху, бо не вінчані, що наші біди й хвороби від того, що ми не ходимо у церкву.
Одну з кімнат свого будинку Катерина Іванівна перетворила на іконостас. Там вона годинами молиться, б’є поклони. А потім з легкістю може проклинати сусідів, які їй чимось не вгодили, або ж лікаря, який поставив їй, на її думку, не той діагноз.
Коли мій чоловік отримав важке поранення на війні, всю свою гіперопіку вона спрямувала на нього. Спочатку я була навіть вдячна їй за це, бо мені потрібно було ще доглядати за дітьми, ходити на роботу, бо жити за щось же було потрібно. Але потім свекруха почала все частіше говорити, що Богдан каліка і він мені не потрібний, а в мене все життя попереду.
З чоловіком ми порадилися і вирішили виїхати на тимчасове проживання за кордон. Там і діти були б у безпеці, і Богдан мав отримати належне лікування. Сестра, яка проживає за кордоном, допомогла мені з переїздом, підшукала роботу, домовилася про лікування Богдана.
Але коли до від’їзду залишалися лічені дні, Богдан заявив, що він з мамою вирішив, що в Україні йому буде краще. Видно, що мама вже встигла і його «обробити».
Мені довелося їхати за кордон самій з дітьми… Я працювала на трьох роботах, заробляла кошти, частину з яких пересилала в Україну. А тим часом Катерина Іванівна розповідала усім, що її невістка забрала усі гроші, які виплатили Богданові, та втекла за кордон, а каліку залишила їй.
Усі жаліли та підтримували бідну жінку. Друзі та сусіди навіть зібрали кошти на реабілітацію Богдана, але свекруха віднесла їх у церкву…
Нестерпним було і життя самого Богдана. Він почав прохати, щоб я повернулася з дітьми додому та обмежила його спілкування з матір’ю.
…Коли у Богдана починалися больові приступи, свекруха не кликала на допомогу медиків, а брала в руки Псалтир і читала над ним молитви.
А коли Богдан пішов на поправку і вже міг сам ввести собі знеболюючий укол, вона звернулася у психлікарню, щоб там вилікували її сина-наркомана, який сам колеться. Після повернення з санаторію, свекруха забрала усі ліки Богдана і сказала, що він має зцілюватися молитвою. А мені довелося на наступний день йди до аптеки та купувати усі ліки по-новому, бо болі у Богдана були нестерпними. І таких ситуацій було чимало.
Дійшло до того, що Богдан заборонив своїй матері приходити до нас додому, бо кожен її прихід закінчується істерикою і сваркою.
Чоловік поступово набирається сил. Він – молодець, не падає духом. Усвідомивши, що більше не зможе жити колишнім життям, звикає до нового. Зараз шукає роботу, буде працювати вдома, дистанційно. І прикро, що поруч із ним немає найріднішої людини – матері, яка б могла додавати сил та надії…
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті