Знайомі кажуть, що за моїм життям можна писати сценарії до фільмів. Бо хіба багатьох з вас двічі залишали батьки та відмовлялися від вас?
Перший раз – це ще у пологовому. Мати-зозуля відмовилася від мене відразу ж після народження. Причини я не стала з’ясовувати. Видно, не потрібна я їй була.
Але вже через тиждень від мого народження знайшлася бездітна сімейна пара, яка вирішила прийняти мене за дочку. Десь через місяць я вже була у сім’ї, а мої батьки не могли натішитися своєю донечкою. Однак їх любов тривала вісім років. Аж поки Бог не дав їм власного сина. Так часто буває у родинах, коли після того, як беруть чужу дитину у сім’ї, з’являється власна.
З того дня, як з’явився на світ Артем, мене для батьків ніби не стало. «Не там стала, не так заговорила, не так подивилася», – самі претензії сипалися на мою бідну дитячу голову. А потім батьки заявили, що їм важко справлятися з двома дітьми та відправили мене на тимчасове проживання до бабусі – маминої мами. Те тимчасове проживання стало постійним. Бо більше мене не захотіли бачити у своєму будинку мої названі батьки.
Як побите щеня я часто ходила біля ігрового майданчика, спостерігаючи за тим, як моя мама тішиться своїм маленьким сином. Підійти ближче не наважувалася, відчуваючи ту злість та ненависть, які посиплються на мою голову. Не могла зрозуміти як можна одну дитину так сильно полюбити, а другу – так швидко розлюбити. Аж поки бабуся не розкрила мені усі таємниці мого всиновлення.
Єдиною людиною, яка залишилася мені рідною, була бабуся Рая, яка не лише не відмовилася від мене, а подарувала усю любов та турботу. Жили ми не у великих достатках, але у любові та взаємоповазі. Бабуся не лише подбала про моє дитинство та юність, а й про майбутнє – переписала на мене свій будинок. Подбала про моє майбутнє завчасно, бо знала, що після її смерті у мене не буде захисту. Батьки були ошелешені таким її вибором, але юридично усі справи було залагоджено і вони не могли вже нічого вдіяти.
Своєму Артемові батьки ні в чому не відмовляли, носилися з ним, як з писаною торбою. Не раз говорили, що він подарований їм Богом, бо вже не сподівалися, що матимуть власну дитину. От і виріс Артем від тої любові егоїстом та ледарем. Зв’язався не з тією компанією, почав вживати наркотики. Після тривалого лікування він знову взявся за своє. З дому почали зникати речі. Батьки бояться щось сказати всупереч йому.
От тепер вони згадали про те, що у них є ще й донька. То поговорити їм зі мною хочеться, порадитися як рятувати Артема, то у гості напрошуються. В душі я їм ніби пробачила, вдячна за те, що завдяки їм виросла не у дитячому будинку, а біля своєї бабусі Раї. Але зблизитися з ними не можу, немає для них місця у моєму серці.
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті