В Олешні, що на Чернігівщині, народилася дівчинка Софійка Ліндфорс. Те, за що боролась ця дивовижна українка, болісно перегукується з подіями нашого з вами сьогодні. Все своє життя, хист і любов вона віддала Україні, яка стала її батьківщиною.
Коли померла мати Софії, батько з двома доньками переїхав до Києва. Але за кілька років пішов з життя і він. 15-річній Софії та її старшій сестрі Марії довелося забезпечувати себе самостійно.
Оскільки сестрам подобалось навчатися й навчати, вони відкрили перший у Києві дитячий садок.
На той час Софія закінчила із золотою медаллю найпрестижнішу в місті Фундуклеївську гімназію. А Марія навіть мала досвід заснування школи в рідному селі Олешня. Ось так Софія, якій усі пророкували кар’єру великої музикантки, знайшла себе у викладанні, якому присвятить все життя.
У дитячому садку сестер Ліндфорс навчалися діти української інтелігенції, і саме там Софія познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, ученим і громадським діячем Олександром Русовим.
Вечорами дім сестер перетворювався з дитячого садка на осередок, де збиралося товариство «Стара громада» — організація української інтелігенції, що займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю. Тут також відбувалися прем’єри заборонених опер та вистав.
Коли члени «Старої громади» підготували до друку двотомний «Кобзар» Шевченка, подружжя Русових взяло на себе завдання поїхати до Праги, щоб видати там цю збірку і потім нелегально переправити її в Україну. Річ у тім, що в ті часи російська імперія жорстоко утискала прояви будь-чого українського й надрукувати збірку на батьківщині було неможливо.
Пані Русова багато навчалась педагогіки, поглинаючи ідеї провідних науковців світу, а на основі цих знань вона виробила власну, не схожу на жодну іншу, методику виховання дітей. Вона стверджувала, що діти мають навчатися рідною мовою, а тому в Україні неодмінно мусять відкриватися українські школи. За проукраїнські погляди жінку неодноразово арештовували.
Після перемоги більшовиків на території України Софія Русова була змушена емігрувати. З 1922 року вона живе за кордоном, працює професоркою педагогіки Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі.
У столиці Чехословаччини Софія Русова захищає докторську дисертацію із соціальної педагогіки, керує дитячим притулком для дітей емігрантів і одночасно веде велику роботу з підготовки та видання монографій і підручників. Приділяє багато уваги становищу українців у радянській Україні, Польщі та Румунії. Їхній боротьбі за існування як нації був присвячений виступ Русової на Міжнародному жіночому конгресі Ліги миру та свободи, що відбувся у французькому місті Гренобль у травні 1932 року. Русова вимагала від Ліги Націй висловити ставлення до радянської влади, уряд якої є «урядом терору і насильства над народами, що мають нещастя належати до совітів».
Як людина, котра щиро вболівала за Україну, восени 1932 року Софія Федорівна разом із секретарем Національної ради українських жінок у Празі, Харитею Кононенко, звернулися із закликом до світової спільноти допомогти «голодній Україні».
В останні роки життя Русової Прага потрапила під окупацію нацистської Німеччини. На більшій частині території сучасної Чехії гітлерівці встановили маріонетковий «Протекторат Богемії та Моравії». У цих важких умовах пані Софія і померла 5 лютого 1940 року, її поховали на Ольшанському цвинтарі у Празі.
Протягом понад півстоліття праці Русової були надійно заховані від громадськості створеною інформаційною завісою. Клеймо української націоналістки стало причиною того, що тривалий час її праці з педагогіки не тільки не визнавалися радянською владою, а й всіляко дискредитувалися. Праці Русової – це не стільки частина історії педагогіки та психології, скільки актуальний погляд на проблематику школи і освіти загалом, визначення її цілей і принципів, методів організації навчального процесу.
Дослідники вважають, що за обсягом і загальним рівнем роботи в освіті Русову можна сміливо ставити в один ряд з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською. Водночас за силою і пристрасністю слів, що звучали від Русової на захист української мови, духовності і культури, педагога і літератора можна порівняти тільки з Лесею Українкою.
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті