Зінаїда Серебрякова – українська та французька художниця. Її життя сповнене злетів і падінь – слава, потім – забуття, вдівство, самотність, розлучення з дітьми, нелегка доля емігрантки, заборона листуватися з рідними. Та вона вистояла, всі життєві труднощі переливала на полотна.
Лише наприкінці життя творчість мисткині стала настільки популярною, що її манеру письма наслідували молоді художниці. Репродукції її робіт прикрашали вітальні багатьох будинків тодішньої інтелігенції, а колекціонери купували картини за нечувані кошти. Зрештою, Зінаїда змогла вільно видихнути – її мистецтво повернулися на Батьківщину.
Зінаїда Євгенівна народилася 12 грудня 1884 року в родовому маєтку Нескучне Харківської губернії. Дівчинка була наймолодшою із шістьох дітей. Родина Лансере була надзвичайно творчою. Батько – Євгеній Лансере – відомий скульптор. Мати – Катерина – художниця, походила із роду французько-італійських художників і архітекторів. Тому не дивно, що донька перейняла любов до мистецтва. Та коли дівчинці ще не виповнилося й двох років, батько помер від сухот.
Вдові з дітьми було не легко, тому вона вирішила поїхати до батька, – архітектора Миколи Бенуа, – в Петербург. Діти зростали в творчій атмосфері – виставки, мистецькі лекції, читання унікальних фоліантів з історії живопису. Все це надихало маленьку Зінаїду взятися за пензля. Родина не заперечувала – навпаки, допомагала розвивати талант найменшої дитини.
У 1900 році Лансере закінчила гімназію та вступила до художньої школи Марії Тенишевої. Та провчилась юнка там не довго – місяць. Родина повезла Зінаїду до Італії ознайомитися з класичним живописом. По поверненню дівчина продовжила навчання в Йосипа Браза.
У той період Зінаїда відвідала рідну домівку. Вирісши серед сірих барв Петербурга, дівчину вразило різнокольорове буяння Слобожанщини. Її надихало все – сади, поля, квіти. Всюди ходила й робила замальовки, навіть види з вікна її заворожували:
У нас в маєтку Нескучне, де все, і природа, і селянське життя, своєю мальовничістю хвилювали і захоплювали мене, і я взагалі жила в якомусь “чаду ентузіазму”.
Одна з її перших картин – “Яблуня” була написана теж в родовому маєтку. Молоде деревце ніби заявляє про своє сільське здоров’я і плодючість – воно обвішане великими червоними плодами, під якими прогинаються гілки. Символи родючості, здоров’я і свободи життя на природі були наріжними каменями творчості художниці впродовж усього її життя.
Окрім розмаїття барв, тут художниця зустріла своє кохання – Бориса Серебрякова. Відгуляли весілля, відвідали Париж. Жити лишилися в Петербурзі, але до України навідувалися часто. Саме тут мисткиня черпала натхнення для створення своїх полотен.
До біса мені ваші Чайковські, Григоровичі, Ермітаж, Рембрандти, театри, Нібелунги, вечори, обіди, гості <…> хочу в Нескучне, в Нескучне, – так говорила Зінаїда.
У 1909 році Зінаїда написала автопортрет, після ще 12 картин – портрети знайомих, селян, пейзажі й етюди. Її роботи експонувалися поряд із полотнами Валентина Сєрова, Михайла Врубеля. Три її картини придбала Третьяковська галерея.
Наступні роботи мисткині також були пов’язані із зображенням природи, в основному пейзажі Нескучного, портрети місцевих мешканців. Та найбільше вона любила малювати своїх дітей – їх було четверо. Найвідоміша картина “За сніданком” (1914 рік) зображає домашній затишок, щасливі обличчя дітей. Художниця намагалися закритися від світу – адже за вікном вже вирувала Перша світова.
Буремні події 1917-го застали родину в родовому домі в Харкові. Тоді мирне та спокійне життя садиби розпалося на друзки. Сусідні маєтки розоряли селяни, жити ставало дедалі небезпечніше. Чоловік – Борис – поїхав у відрядження до Сибіру консультантом по будівництву доріг. Два місяці – і жодної звістки від чоловіка. Жінка не знаходила собі місця, втішаючись тільки тим, що пошта погано працює.
Щоби відволіктися від тяжких думок, холоду та голоду, Зінаїда малює. Її робота того періоду “Вибілювання полотна” – образи селянок отримали класичну статність, плавність рухів. Завдяки низькому горизонту і величавості фігур вони скоріше схожі на античних богинь, ніж на робітниць в полі.
На початку 1919-го нарешті повернувся з відрядження чоловік, він перевіз родину з маєтку до Харкова, але радість від довгоочікуваної зустрічі затьмарилася горем. Серебряков підхопив тиф і помер у жінки на руках. Їй було всього 36 – а вже вдова, на руках маленькі діти, навкруги війна.
Так гірко, так сумно усвідомлювати, що життя вже позаду, що час біжить, і нічого більше, крім самотності, старості і туги попереду немає, а в душі ще стільки ніжності, почуття. Я в розпачі, все так безнадійно для мене. Хоча б виїхати куди-небудь, забутися в роботі, бачити небеса, природу, – писала подрузі Зінаїда.
Почалося голодне життя в Харкові, ніхто не міг допомогти, бо ж і самі перебували в скруті. Навіть малювати не було чим, фарби коштували дорого, тому Серебрякова почала малювати олівцем. Невдовзі дійшла звістка, що маєток в Нескучному розорено й спалено.
Робити було нічого, зібрала дітей і подалася до Петрограда в дідову квартиру. І хоча більшовики не відібрали помешкання, та невдовзі підселили туди чужих людей. Єдине, що врятувало ситуацію – це були люди мистецтва. Мистецтвознавець Сергій Ернст і художник Дмитро Бушен – нерозлучні друзі, обидва пристрасні балетомани. Завдяки їхній допомозі старша дочка Тетяна почала відвідувати балетні заняття, а Серебрякова змогла спостерігати за складним і цікавим світом залаштункового життя Маріїнського театру. Так з’явилася ціла серія балетних сцен, легко та стрімко намічених пастеллю.
Зрештою, зрозумівши, що в радянській Росії дарма чекати світлого майбутнього, вирішила податися на заробітки до Франції. Адже єдине, чим могла заробити Зінаїда на себе та на родину, було малярство. Залишивши дітей на 73-літню матір – подалася до Парижа. Думала, невдовзі повернеться, але в еміграції жінка провела 43 роки.
У французькій столиці теж прийшлося не солодко. Її картини були класичними, а там вирував авангард. Роботи не купували, грошей не було. Трохи допомагав дядько по батькові. За його сприяння Зінаїда забрала двох молодших дітей.
У 1928 році вдача все-таки усміхнулася художниці. Після участі у виставці “Старе і нове російське мистецтво” в Брюсселі вона отримала пропозицію від бельгійського барона Броуера написати портрети членів його сім’ї. На цьому везіння Серебрякової не закінчилося – барон спонсорував дві її подорожі в Марокко в 1928 і 1932 роках із однією умовою – по поверненню Серебрякової він вибере з її марокканських етюдів будь-які, що сподобаються. Пейзажі, написані в цих поїздках, належать до кращого з того, що створила художниця в еміграції.
Повернувшись із Африки, художниця організувала виставку марокканських робіт і отримала чимало схвальних відгуків, але продати майже нічого не вдалося. Грошей не було. Діти як могли допомагали матері – син Сашко робив кінематографічні декорації, донька Катя майструвала ляльки. Але двом старшим, які лишилися в Росії, було значно тяжче.
До 1940-х років Себербрякова була громадянкою Радянського Союзу, але коли німці окупували Францію, Зінаїді довелося оформити документ біженця (за зв’язок із СРСР її могли відправити до концтабору). Відмова від громадянства – це автоматичне припинення листування, лише за шість років по тому вона отримає першого від них листа.
У 1957 році постійний представник СРСР при ЮНЕСКО Володимир Кеменов і посол СРСР у Франції Сергій Виноградов запропонували художниці повернутися додому. Але прийшли хвороби і старість – Серебряковій було вже за 70, і вона практично не писала. На переїзд художниця так і не зважилася.
Лише за хрущовської відлиги картини художниці потрапили на виставки в Києві, Москві та Ленінграді. Зінаїда Серебрякова чекала звісток про реакцію публіки на картини. І дочекалася. Успіх був приголомшливий – натовпи біля входу на виставки, захоплені відгуки в газетах. Десятиліттями забута, вона стала знаменитою. Радянські музеї скуповували її картини, а альбоми з її репродукціями випускалися мільйонними накладами. Нарешті картини Серебрякової побачили ті, хто раніше тільки чув про неї.
За два роки після виставки 19 вересня 1967 року Зінаїда Серебрякова померла. Її поховали на кладовищі Сен-Женев’єв-де-Буа поблизу Парижа.
За матеріалами «Український інтерес»
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті