Одна з перших льотчиць у світовій історії, Амелія Ерхарт, зникла на вершині своєї слави. Рекордсменка, письменниця, політик, громадська діячка і просто красуня зникла разом зі своїм літаком та напарником і навіть через 80 років світ точно не знає місце, де вона знайшла спокій.
Маленька лідерка
Перш ніж потрапити в авіацію Амелії, довелося пройти непростий звивистий шлях. Ерхарт народилася в 1897 році в місті Атчінсон, штат Канзас, США, в сім’ї, що не має жодного відношення до техніки. Її батько був успішним адвокатом, а мати донькою місцевого судді. Амелія була старшою дочкою – її сестра М’юріел народилася на два роки пізніше.
Сім’я Ерхарт була досить забезпеченою, тому сестрам із наймолодших років ні в чому не відмовляли. Дівчатка їздили верхи, купалися в басейні, стріляли з гвинтівок та грали у теніс. Амелія вже в найніжнішому віці виявила свій твердий характер і стала лідеркою у дітей із сусідніх вулиць, що не заважало їй добре вчитися і дуже багато читати.
Вперше літак дівчинка побачила в 10 років, але літак не викликав у неї особливого інтересу. Через роки вона написала, що це була «штука з іржавого дроту і дерева, зовсім нецікава».
Амелію більше цікавили пригодницькі романи та історії про далекі країни й дивовижні народи.
Коли Ергарт уже була підлітком, матеріальне становище її сім’ї серйозно погіршилося – її батько почав сильно пити, через що зруйнувалася його блискуча адвокатська кар’єра. Сім’я скотилася в справжнісінькі злидні й була змушена продати будинок і виїхати, спершу в Айову, а потім у Міннесоту.
У 1915 році сестри Ергарт, які колись мали власних коней, ходили до школи в сукнях, зшитих зі старих фіранок. Не витримавши такого життя, мати Амелії Емі забрала дітей і, залишивши чоловіка, поїхала з дітьми до родичів у Чикаго. У 1916 році матеріальне становище сім’ї дещо покращилося – Емі отримала спадок і змогла відправити старшу доньку навчатися в коледж у Пенсільванії.
Захворіла на небо
1917 року Амелія випадково побачила поранених, які повернулися з полів Першої світової війни, і вирішила, що її покликання – допомога цим людям. Вона кинула коледж і, закінчивши курси медсестер, влаштувалася в госпіталь.
Там Ерхарт пропрацювала до кінця війни й знайшла справу всього свого життя, якою, несподівано, виявилася авіація.
Біля госпіталю знаходився військовий аеродром і дівчина, коли в неї випадала вільна хвилинка, ходила дивитися на дивовижні машини. Вона буквально захворіла на небо і не бачила себе в майбутньому ніде, крім авіації. Пізніше, вже вивчаючи в університеті фізику, хімію і медицину, Амелія пішла на курси пілотів і стала ученицею однієї з найвідоміших льотчиць США – Аніти Снук.
Навчання льотній справі коштувало недешево, тому студентка Ергарт була змушена постійно підробляти. Чим тільки не займалася дівчина, заради здійснення своєї мрії, починаючи від гри на банджо і закінчуючи ремонтом автомобілів. Наполегливість і праця дали можливість Амелії не тільки успішно закінчити курси, а й придбати власний літак, не новий, але цілком придатний для польотів.
Перший літак і перші самостійні польоти
Першим літаком льотчиці став експериментальний «Кіннер Ейрстер», що мав примхливий мотор і складне управління. Наставниця Амелії, Аніта Снук, не схвалила вибір своєї підопічної, бо вважала машину непередбачуваною і небезпечною. Але Ерхарт було не переконати, і вона, проводячи довгі години в повітрі, навчилася віртуозно керувати непростою технікою, яка не прощає помилок.
Але доля Амелії склалася так, що незабаром їй довелося продати літак – у сім’ї знову стало погано з грошима.
Ерхарти переїхали ближче до багатих родичів у Бостон, де дівчина влаштувалася вчителькою англійської в дитячий садок для емігрантів. Частина грошей від продажу літака пішла на переїзд і облаштування життя на новому місці, а на решту грошей Амелія купила автомобіль.
Майже щодня після уроків дівчина сідала за кермо і їхала на місцевий аеродром. Там Амелія виконувала будь-яку, найважчу роботу, в обмін на можливість піднятися в повітря на чужому літаку. У 20-ті роки виникла мода на рекордні перельоти – авіапромисловці наймали за хороші гроші пілотів, щоб ті здійснювали немислимі за тривалістю і складністю перельоти.
Щасливий білет
У відборі на один із таких «рекламних» перельотів 1927 року взяла участь і Ерхарт. Планувався перший трансатлантичний переліт із жінкою-пілотом. На той час льотчиць уже було більш ніж достатньо, і організатору потрібен був не просто фахівець, а гарна молода жінка, чарівна, яка вміє себе подати публіці та журналістам.
Амелія витягла цей щасливий білет, багато в чому через те, що організатор польоту, нью-йоркський видавець Джордж Палмером Путнам у неї шалено закохався. Дійшло до того, що чоловік розлучився і зробив льотчиці пропозицію, яку та прийняла з шостого разу.
Ергарт шалено боялася, що чоловік заборонить їй літати і перетворить на похмуру домогосподарку з дітьми, які ниють, і брудними каструлями.
Щоб убезпечити свою кар’єру пілота, перед весіллям Амелія уклала з нареченим офіційний контракт, в якому обговорювалися деталі їхніх стосунків і можливого розлучення. Але шлюб Джорджа й Амелії, укладений 1931 року, виявився на все життя – хоч і коротким, але щасливим.
Ризиковані польоти та нові рекорди
Роман із Джорджем збігся з активною підготовкою до складного перельоту в Європу. Для рекорду було придбано 3-моторний німецький «Фоккер» F-VII, який отримав ім’я «Friendship» («Дружба»). Спонсор перельоту, мільйонерка Емі Гест, хотіла, щоб переліт символізував теплі відносини між Америкою і Європою.
Разом з Амелією в перельоті брали участь пілот Вілмер Стульц і бортмеханік Лу Гордон. Літак вилетів з острова Ньюфаундленд 17 червня 1928 року і за 20 годин 40 хвилин приводнився на поплавці біля берегів Уельсу, у Великій Британії.
Через відсутність досвіду керування важкими літаками в складних погодних умовах, Ергарт провела цей переліт майже як пасажир. Журналістам вона пізніше сказала – «Мене просто везли, як мішок із картоплею!». Це було зовсім не те, про що мріяла Амелія, і коли 1932 року їй випав шанс здійснити індивідуальний переліт через Атлантичний океан, вона його не проґавила.
20 травня 1932 року одномоторний «Локхід-Вега» яскраво-червоного кольору з Ергарт на борту вилетів з Ньюфаундленда і взяв курс на Європу.
До цього наодинці перетнути океан вдавалося тільки Чарльзу Ліндбергу в 1927 році. Наступні за цим спроби повторити рекорд, яких було понад десяток, закінчувалися безславним поверненням назад або смертю пілота.
Цього разу також ледь не сталася трагедія – літак Амелії потрапив у сильний нічний шторм і ледь не врізався у хвилі. Машина зірвалася в штопор і тільки майстерність Ерхарт у поєднанні з неймовірним везінням дозволили в останній момент вирівняти літак. «Локхід-Вега» не мав на борту радіозв’язку і льотчиця не могла розраховувати на допомогу в разі катастрофи.
Жінка летіла практично наосліп, оскільки лобове скло кабіни вкрилося шаром льоду незабаром після вильоту. Наприкінці шляху Амелію підстерігала ще одна небезпека – через протікання паливного проводу виник ризик загоряння літака. Попри це, трансатлантичний переліт пройшов успішно, і через 15 годин після вильоту машина Ерхарт приземлилася в Європі.
Кінцевим пунктом перельоту мав стати Париж, але технічна несправність і викликаний нею ризик пожежі змусили Амелію здійснити посадку в Ірландії, на фермерському полі. Героїню на землі зустрів самотній селянин, який зовсім не був радий гості. Але свою частку квітів і слави Ергарт все ж отримала у французькій столиці, куди її невдовзі доправили разом з її літаком.
Після історичного польоту Амелія Ергарт стала не тільки неймовірно знаменита, а й популярна як фахівець.
Пілотеса для Елеонори Рузвельт
Першою в світі Амелія Ерхарт у 1935 році перелетіла Тихий океан від Гавайських островів до Окленда, що не вдавалося до цього жодному пілоту. Вся Америка була вражена вправністю Ерхарт, а президент США Франклін Рузвельт надіслав їй особисто телеграму: «Вітаю. Ви перемогли знову».
Після цього вона увійшла у Білий дім як особистий пілот першої леді. Елеонора Рузвельт теж захоплювалася авіацією і мріяла літати сама.
Амелія «катала» Елеонору Рузвельт над нічним Вашингтоном і вчила керувати літаком.
Кар’єрний ріст та слава
Її запрошували на лекції та семінари, кликали випробовувати унікальні літаки та нові парашути і навіть запросили випробувати систему евакуації з підводного човна. Амелію запросили викладати авіаційну справу в університет і життя жінки стало спокійним і забезпеченим.
Але Ерхарт усе це було не потрібним – вона марила небом і хотіла знову ставити рекорди. У 1936 році університет подарував жінці новенький «Локхід-Електра» L-10E, і Амелія загорілася новим рекордом. Вона захотіла здійснити навколосвітній переліт і пообіцяла всім, що це буде її останній великий переліт перед відходом на спокій. Після повернення Ерхарт і Путнам планували завести дитину і просто насолоджуватися сімейним життям.
Останній рекорд
Переліт навколо світу вимагав серйозної підготовки, яка зайняла в Амелії майже рік.17 березня 1937 року Ергарт і її супутники Гаррі Меннінг і Фредерік Нунан стартували з Гавайських островів, але їх спіткала невдача. У переповненого пальним літака зламалося шасі і він проїхав злітною смугою на череві. «Локхід» відправили в США для ремонту і повернувся він тільки через два місяці.
Другий старт, уже успішний, відбувся 20 травня 1937 року і тепер відважну Амелію супроводжував тільки штурман Фред Нунан. Літак прямував за маршрутом, розробленим самою Ергарт. Початковий план польоту було змінено і тепер Ергарт та її супутник летіли із заходу на схід.
У перших числах липня жінка-пілот та її супутник подолали 22 тисячі миль.
Літак відважних льотчиків пройшов 28 етапів польоту, деякі з яких самі по собі становили світовий рекорд. Ерхарт і Нунан перетнули Північну Америку, Атлантичний океан, Африку, Аравію, Індію і Південно-Східну Азію.
Понад 80% шляху було позаду, коли «Локхід-Електра» рекордсменів сів для дозаправлення на летовищі біля невеличкого містечка Лае в Новій Гвінеї. Саме там Амелію та Фреда і бачили востаннє. Заливши повні баки, літак 2 липня 1937 року злетів і взяв курс на наступний пункт – невеликий острівець Хауленд, розташований майже в центрі Тихого океану.
Це була найнебезпечніша частина маршруту – відшукати після 18-годинного перельоту маленький кораловий острівець, який ледь височіє над водою на просторах величезного океану, було дуже важко. Права на помилку у маленького екіпажу не було, оскільки пального для продовження польоту в разі промаху просто не залишалося.
Щоб унеможливити випадковості, за вказівкою президента Рузвельта біля острова дрейфував військовий корабель «Ітаска», чиї потужні радіостанції слугували надійним радіомаяком для Ергарта і Нунана. Але, попри це, зв’язок з льотчиками був дуже поганий. Радисти «Ітаски» добре чули Амелію, але на їхні запитання вона відповісти не могла.
Останнє, що почули від Ергарт, – це уривчасте послання: «Ми на лінії 157-337… Повторюю… Повторюю… ми рухаємося по лінії». За розрахунками зустрічаючих, літак мав з’явитися над Гаулендом з хвилини на хвилину, але цього не сталося – «Локхід-Електра» та його відважні пілоти безслідно зникли.
Щойно зустрічаючі зрозуміли, що в літаку більше не залишилося пального, ВМС США взялися за пошуки. Це була одна з наймасштабніших пошукових операцій у цьому регіоні. У ній взяли участь десятки військових кораблів і цивільних суден, зокрема авіаносець «Лексінгтон» і лінкор «Колорадо».
Флотилія кораблів і 66 літаків два тижні прочісували океан, дослідивши 220 000 квадратних миль водної поверхні й десятки островів. 5 січня 1939 року Ерхарт і Нунана офіційно визнали загиблими.
Загинули чи потрапили у полон?
У 1940 році на пляжі крихітного безлюдного атола Нікумароро виявили скелет людини, який прийняли за чоловічий, але впізнати так і не змогли. У 2016 році рештки було досліджено з використанням сучасних технологій і з’ясувалося, що кістки належать високій жінці, яка належить до європейського типу.
Оскільки на той час у районі атола вже знайшли залишки льотної куртки, дзеркало, фрагменти алюмінієвих аркушів і косметичний крем від ластовиння, яким користувалася Амелія, вирішили, що нерозпізнане тіло з Нікумароро – це останки саме Амелії.
Існують й інші версії загибелі Ергарт та її супутника. Дослідники, преса, посадовці висували тоді й висувають зараз іншу версію: шпигунську.
Згідно з нею, переліт був прикриттям розвідувальної операції: Ерхарт з Нунаном проводили аерофотознімання тихоокеанських японських островів, перед загрозою початку війни з США.
Припускали, що літак з якоїсь причини потрапив у полон японців. Знаходилося безліч «свідків», які начебто бачили Амелію в колонії полонених на японському острові Сайпан.
Ще припускали, що зникнення пілотеси – це «вистава», організована США, щоб провести розвідувальну операцію під виглядом пошуково-рятувальної. І, відповідно, ні Ерхарт, ні Нунан не загинули, а провели решту життя під іншими іменами…
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті