Щоб домогтися поваги своєї дитини, батькам доведеться серйозно попрацювати. Багато дорослих переконані, що якщо постійно читати нотації, «пиляти» за провини та козиряти власним життєвим досвідом, підлітки будуть їх більше поважати.
Скільки скарг на батьківських форумах: «Допоможіть! Що робити? Дитина грубіянить і не поважає!». Що це? Вплив соціальних мереж і доступного інтернету? Або наші, батьківські педагогічні промахи?
Демонстрація власної ідеальності
Ми так прагнемо виглядати в очах своїх підростаючих дітей ідеальними істотами, справжніми небожителями, що навіть не помічаємо, як це ускладнює наші взаємини з підлітком. Вислуховуючи кожен день розповіді на тему: «Я ось, наприклад, у твоєму віці…», в голові у нашої дитини складається жахлива картина: я живу у світі, де всі навколо роблять тільки правильні вчинки й ніколи не помиляються.
І раптом в цьому ідеальному світі, в цій суперсімейці раптом з’явився я – справжня ганебна пляма на репутації й сором всіх родичів. Але ж наскільки простіше і ближче склалися б стосунки з дитиною, якби, слухаючи про те, як вона «накосячила», мама візьми й скажи: «О, ти знаєш, у мене теж була подібна ситуація. І я в ній виглядала не кращим чином. Але потім, щоб виправити ситуацію, я зробила ось що…».
Так за допомогою батьків світ починає «грати» не такими чорними фарбами і є шанс, що все владнається, адже таке вже переживали інші люди, і твої батьки в тому числі. Уявляєш, вони навіть знайшли вихід з такої, здавалося б, безвихідної ситуації. І як їх після цього не поважати?
Систематичні звинувачення і «тикання носом»
Так, у дорослих є життєвий досвід, чим вони не припиняючи «хизуються» перед імпульсивними та рідко роздумуюючими над наслідками своїх вчинків дітьми: «Я живу довше, а значить у мене досвіду більше. Роби так, як я тобі кажу!». На жаль, більшість наших діалогів з підлітком зводяться до того, щоб вказати на помилку, засудити його поведінку і зробити догану «з занесенням в трудову».
Ну, і чим це скажіть, може нашому чаду допомогти? Але ж наш батьківський досвід повинен допомагати вибратися з непростої ситуації, вчити як правильно поводитися, щоб знову в неї не потрапити. А наші закиди та повчальні розмови тільки викликають роздратування та опір, адже більше схожі з хвастощами, ніж з щирим бажанням допомогти. Хіба така хвалькувата і самовпевнена особистість в нашому дорослому світі викликає повагу в оточуючих?
Невизнання підліткової «експертності»
Слабо вам, любі тати й мами визнати, що в деяких питаннях ваша дитина більший експерт, ніж ви самі? Чи можете ви покликати свого сина і запитати у нього поради, примовляючи: «Підкажи, адже в цьому питанні ти розбираєшся краще за мене». Для дитини – це визнання на кшталт тріумфу усього життя. Нарешті до неї ставляться, як до рівної, її особистість поважають. Саме після цієї фрази старі стосунки між вами руйнуються, а на їх місці народжуються нові – рівноправні. Як тільки ми починаємо цікавитися захопленнями та смаками наших дітей, відразу ж і вони починають відчувати інтерес до нашого внутрішнього дорослого світу.
Неповага до власних родичів
Можна щохвилини вимагати від сина поваги до себе, але якщо при цьому по-свинськи ставитися до його бабусі та дідуся, то результату не буде. Є у мене знайоме сімейство, в якому батько просто скаженіє, коли йому дзвонить його мама.
Літня жінка просто обожнює повчати свого змужнілого сина, давати йому «цінні поради», за що постійно чує прокляття на свою адресу. І всі ці «милі діалоги» відбуваються в присутності її внучки-підлітка. Чи потрібно говорити, що дівчинка в цій сім’ї росте далеко не проста, а повагою до батьків в цій сім’ї й не пахне.
Недовіра до дитини
Де взяти сили та мудрість, щоб навчитися довіряти своєму підлітку? Вірити, що дочка йде ночувати до подруги, а не на дискотеку з сумнівними друзями? Як вчасно тріснути себе по руках, коли вони так і сверблять залізти в соцмережі свого сина і прочитати особисті повідомлення? Довіряти дитині складно, особливо, якщо дитинка вже була спіймана на брехні. Але це просто необхідно, адже дуже складно поважати маму, яка бігає з біноклем за сином на побачення і спересердя вигукує звинувачення: «Не бреши мені! Я ж знаю, що це неправда!».
Дорогі батьки, повага ніколи не буває тільки односторонньою. Це процес взаємний, повірте. Змусити поважати іншого силою ще нікому не вдалося. Тому, якщо ви хочете, щоб дитина відчувала до вас повагу, навчіться поважати у відповідь її саму: цікавитися думкою, не посягати на її особисті кордони, не дозволяти своїй тривожності взяти верх над здоровим глуздом, не підвищувати на неї голос і не ігнорувати її прохання.
Повірте, тільки тоді у вас буде шанс в старості не почути від дитини гнівний окрик у відповідь, не «нарватися» на торжествуюче бажання втерти носа своїм колись «надто розумним» батькам, і не відправитися в подорож на звалище історії. Тільки тоді у вас буде шанс в старості бути вислуханими, зрозумілими та шанованими.
За матеріалами “Затишок”