Дружини українських письменників та поетів – особливі жінки. Хтось з них став музою, хтось служницею, хтось жертовно зрікся своїх сподівань заради чоловікової кар’єри, хтось, навпаки, викликав у коханого потужні амбіції. До речі, не всі видатні літератори одружувалися, і йдеться не лише про Шевченка чи Нечуя-Левицького. Але ті письменники та поети, які все ж вирішували побратися, завдячували дружинам якщо не появою багатьох своїх шедеврів, то принаймі побутовому комфорту для їх створення.
Ганна Барвінок дружина Пантелеймона Куліша
Шевченко обожнював її кухню, друзі «ідеальною дружиною», а чоловік безсоромно зраджував
Її справжнє ім’я – Олександра Білозерська. П’ята дитина у видатній родині того часу – Білозерських. Батько Михайло був козацьким сотником, повітовий комісар, провідник дворянства. Рідні брати й сестри Олександри стали видатними людьми.
З Пантелеймоном Кулішем Саня, як її називали вдома, познайомилася, коли їй ледь виповнилося 15. Молодий, амбітний письменник, старший від неї на дев’ять років, приїхав погостювати до її старшого брата Василя Білозерського.
Упродовж літа він жив у окремій хатині, де написав «Чорну раду». Розумна, стримана, самодостатня Олександра подобалася йому – він сватався тричі. Але мати Білозерських була проти такого зятя – бідного й з важким характером. Відчувала, що щастя її донці він не принесе.
Але донька мала свої плани і після третього освідчення дала згоду на шлюб – заявила родині, що кохає Пантелеймона
Старшим боярином на їхньому весіллі був Тарас Шевченко. Молоді поїхали до Варшави, куди Куліша направила Академія наук. Саме під час шлюбної подорожі молода дружина й почала писати оповідання з народного життя і взяла собі творчий псевдонім Ганна Барвінок.
Вона писала не гірше за чоловіка – Куліш навіть нахвалював її твори. Друг молодят Грінченко називав її «поетом жіночої долі». Але сама Олекандра надала перевагу залишитися «ідеальною дружиною» і більше займалася не своєю літературною кар’єрою, а Куліша. Створювала всі умови для його письменництва і змирилася з «конкуренткою» не лише в літературі, а й у серці письменника – з Марко Вовчок. Вона багато з чим мирилася – так сильно кохала свого «Панька».
Ольга Хоружинська
дружина Івана Франка
Єдина офіційна дружина Каменяра, однак не любов…
Поетові було вже під 30, а він ніяк не міг знайти собі пару в Галичині, хоча гульвіса був ще той. Знайшов Ольгу Хоружинську у Києві – вродливу й енергійну випускницю Харківського інституту шляхетних дівиць, яка знала кілька іноземних мов та майстерно грала на фортепіано.
Їх звела Ольга Косач, мати Лесі Українки. Франко просто нею зацікавився, а Хоружинська щиро закохалася попри його жахливу репутацію. І врешті-решт вийшла заміж, хоча рідня усіляко відмовляла. Ольга вирішила, що саме вона – та жінка, яка врятує Франка від дурного й жорстокого світу.
Сам же Франко висловлювався більш прагматично: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою… Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш».
Ольга старалася, як могла. Вона стала Франкові вірною дружиною, народила трьох синів і дочку
Паралельно писала статті, видавала журнал «Життя і слово», багато допомагала чоловікові у написанні та виданні творів. Саме вона спонукала Франка записатися до Чернівецького університету – і він здобув вищу освіту. А невдовзі за її кошт поїхав до Відня, де написав і захистив дисертацію, отримав диплом доктора філософії. При цьому він за все спільне 30-літнє життя присвятив дружині лише один вірш.
Вона ревнувала до інших жінок, терпіла злидні і потрохи сходила з розуму – у прямому сенсі: Ольга мала спадкову схильність до психічних розладів. Останньою каплею стала загибель їх старшого сина, улюбленця…
Ліда Папарук
дружина Павла Тичини
Вона чекала на нього 20 років, прожила разом 44, а після смерті Тичини «вичистила» його архів від згадок про інших жінок
Вони познайомилися, коли Ліді було 16. Вона – донька хазяйки київської квартири Катерини Папарук, де у 1916 році оселився Тичина, ще молодий письменник. Катерина Кузьмівна спершу вагалася, чи варто підселяти неодруженого 25-річного молодика. Але потреба в грошах стала вирішальною: Тичину поселили.
З часом Ліда почала проявляти увагу до квартиранта. Стала незамінною для нього: бігала в бібліотеку, була першим слухачем віршів, давала поради… Хоча вони все ще звертались на «Ви», але в щоденнику Тичина написав «моя» перед її ім’ям. Почуття зароджувалися дуже поволі. З усякими зигзагами на своєму шляху – Павло часто закохувався й мав паралельно кілька романів.
Але Ліда таки дочекалася свого Павлуся – через майже 20 років: офіційно вони зареєстрували шлюб аж у 1939-му, коли Тичині сповнилося 48
Справжнє почуття між ними спалахнуло в розлуці, коли з 1923-го по 1934-й Тичина жив у Харкові, а Ліда в Києві.
Поет тоді написав близько 200 сентиментальних листів до своєї Десюки (так називали дівчину вдома). Коли Тичина повернувся до Києва, під час візитів гостей він ще довго ховав Ліду у ванній кімнаті, вдаючи, що живе сам, а коли приховати очевидне не вдавалося, то, червоніючи, представляв її як «мою бібліотекарку».
Одружуватися Тичина не поспішав. На цьому наполягла майбутня теща Катерина Кузьмівна, яку Павло дуже поважав. До речі, через багато років на її похоронних документах він дописав своє прізвище, а от її донці, тобто своїй дружині, 10 років своє прізвище не давав.
Марія Данилова
дружина Володимира Сосюри
Агентка НКВС, її пристрасть, доноси і два шлюби з одним поетом
Шлюб з Даниловою був другим у Сосюри. Вперше він побрався з Вірою Берзіною у 1922 році, але спільне життя не склалося через антиукраїнські погляди колишньої комісарки червоноармійського ескадрону.
Справжнє кохання прийшло до Володимира у 1931-му. Її звали Марія Данилова, уродженка Ленінграду, молодша на 12 років, випускниця балетної школи. Вони познайомилися після концерту до дня народження Шевченка в Сталіно (тепер Донецьк), і через кілька днів після цього Сосюра освідчився Марії. Він називав її ніжно – Мурка, кохана дружина, муза і присвячував їй майже всі свої вірші.
Ця екстравагантна, імпульсивна і дещо вульгарна, на думку друзів, жінка мала ще одне ім’я – «агент Даніна». Так її називали органи НКВС, з якими вона співпрацювала, стеживши і за власним чоловіком, і за його літературним оточенням.
Цей факт довго вважали не підтвердженим або стверджували, що Марію змушували співпрацювати з «органами» або що її репресували за відмову доносити
Їхні стосунки були схожі на шпигунську мелодраму і обростали різними версіями. Обидвоє не були взірцем подружньої вірності й часто сварилися. Мурка – так Марію називали близькі – могла викинути у вікно друкарську машинку чоловіка, розірвати його рукописи, порізати краватки. Її звинувачували у тому, що поет у 1934 році на кілька місяців потрапив до лікарні з психічним розладом.
Сосюра кохав її безмежно й усе прощав, але коли Марію заарештувало КДБ за «шпигунство», поет заочно з нею розлучився і одружився з 26-річною машиністкою. Через багато років він дізнався, що Мурка звільнилася з в’язниці, тут же розлучився з третьою дружиною і вдруге одружився з другою – з його Марією.
Людмила Півторадні
дружина Василя Симоненка
Він присвячував їй десятки листів, а вона не дуже розуміла його творчість
Вони познайомилися у 1957 році в редакції газети «Черкаська правда». Василь Симоненко разом з однокурсником Станіславом Буряченком проходили тут переддипломну практику. У вродливу черкащанку Людмилу, яка працювала кур’єркою «Черкаської правди», закохалися обидва. Але лише Василь невтомно домагався уваги красуні, надсилаючи їй листи: «Я вже відправляю четверте послання, а від тебе не одержав жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? Скучив за тобою страшенно. Бозна, що ти за вредна дівчина. Ніяк не можу хоч на годину забути тебе, думаю неймовірно багато. Навіть зло бере — треба ж готуватися до екзаменів, а тут світять в душу сині-сині очі. Але на тебе я навіть не ображаюся, бо ніхто ще мені так не заморочував голову».
Гонорова кур’єрка не виявляла прихильності. А коли все ж виявила, Василь тут же покликав її заміж. Станіслав Буряченко потім згадував: «Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь». У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся».
Через навчання та військову службу Василя Симоненка вони з дружиною часто не бачились. Однак письменник постійно нагадував про своє кохання віршами.
Він називав її: «Малюся», «Мила моя дівчинко», «Кнопочко» та «Малеча». Близько двадцяти листів до Люсі збереглися сьогодні.
Скільки любові вміщено тільки у ці рядки: «Прошу тебе тільки, не забувай, що для мене ти значиш більше, ніж всі дівчата на світі. Це – щиро», «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю – дуже скучив».
Через рік після одруження у Василя та Люсі народився син Олесь. Але сімейне життя погіршувалося. Людмила дорікала Василеві частою відсутністю, не розуміла його громадянської позиції, його творчості, скаржилася подрузі: «Думала, що він на хліб зароблятиме‚ а вийшло – якісь віршики пише. З глузду з’їхав – ночами сидить і пише».
У вересні 1963-го у Василя діагностували рак нирок. Хворобу спровокували важкі побої, завдані совєцькими «правоохоронцями» у 1962 році. Дружина не одразу зрозуміла наслідки: «Нічого з ним не станеться. Хай менше курить». За чотири місяці поета не стало. Згодом Людмила вийшла заміж удруге.
Валентина Попелюх
дружина Василя Стуса
Жінка, якою «напоєні десятки віршів»
Валентина Попелюх вийшла заміж за Василя Стуса у 1965 році. Історія їхніх стосунків описана багато разів – востаннє у фільмі «Заборонений». Це було щире, глибоке кохання.
В одному з інтерв’ю Валентина згадувала їхнє знайомство: «Пам’ятаю, їхала в метро. Раптом хтось – раз! – опустив руку на моє плече – і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся – ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді у Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся – стоїть, усміхається. Так і познайомилися».
Вони були одружені 20 років, з них лише 7 років жили разом, решту часу Василь Семенович провів у таборах
І весь цей час невпинно писав своїй Валентині: «Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, славна моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою».
Як вона витримувала багаторічну розлуку, як сприймала важку долю чоловіка і як померла 25 березня 2022 року від тяжкої хвороби у селі під Києвом, де тривали бої перших днів повномасштабного вторгнення окупаційної росії.
За матеріалами Українки