У радянські часи інформацію про Визвольну війну замовчували та приховували. Лише сьогодні ми почали заповнювати білі плями. Більшість імен воячок Армії УНР та учасниць повстансько-партизанського руху ще невідомі широкому загалу, але це справа кількох найближчих років. Сьогодні розповідь про Христину Сушко – жінку-офіцера в армії Української Народної Республіки, яка присвятила своє життя боротьбі за українську державність.
Вона була військовою лікаркою 6-ї січової дивізії Армії УНР і стала героїнею бою, який влітку 1920 року відбувся під селищем Перга на Житомирщині. Про її життя до Української революції відомо мало, але непростий шлях, що пройшла жінка з 1918 року, дозволяє зробити висновок про велич і багатогранність цієї особистості.
Жорстокість ворога змушувала жінок братись за зброю, захищаючи себе, свої родини та побратимів. Офіційно жінки в армії УНР продовжували виконувати обов’язки сестер милосердя або, як їх частіше іменують в документах, «сестер жалібниць». За колом своїх обов’язків вони виконували роль від медичної сестри – помічника лікаря або фельдшера, до сестри милосердя, яка додатково опікується душевним станом хворих.
Христина Сушко, народилась у Києві 9 вересня 1894 року в сім’ї князя Євгена Трубецького. Після закінчення гімназії вступила на медичний факультет Московського університету. З початком Першої світової війни добровільно вирушила на Південно-Західний фронт. Допомагала пораненим як сестра милосердя.
У той самий час познайомилась зі своїм першим чоловіком – генералом Миколою Долгоруким, з яким побралась у 1915 році. 26 березня 1917 року в них народилась донька Світлана. Після загибелі чоловіка та захоплення влади більшовиками, Христина з донькою втікає до Києва. Долею жінки опікувався Симон Петлюра, що був знайомий з її родиною. Саме він порадив Христині, щоб приховати дворянське походження, взяти псевдонім – Скачківська.
Використовуючи власний медичний досвід, Христина Скачківська повернулась до праці у військовому шпиталі армії УНР. Згодом, як військовий медик вступила до корпусу Січових Стрільців. Приблизно в цей час знайомиться з полковником Романом Сушко, який невдовзі став її другим чоловіком. Влітку 1919 року Христина прийнята на дійсну військову службу. Подальший її шлях був міцно пов’язаний з українським військом.
Під час боїв під селом Мала Салиха, між Старокостянтиновом і Шепетівкою, 5 червня 1919 року потрапила у більшовицький полон, зазнала катувань, при чому 8 верст озвірілий хам-більшовик, їдучи конем, волочив за довгі коси свою жертву. У полоні була поневіряна, тяжко бита і мучена. Та відважність духу і спритність рятують її з неволі. Непомітно викравшись, вона втікає на даху переповненого більшовиками потяга, а потім, скочивши, добирається до Чорного Острова, де дає українським військовим властям інформацію про розташування більшовицьких частин і знов береться до своєї праці в війську.
Невдовзі отримала поранення двома кулеметними кулями в праву руку, але проявила стійкість, лишившись на полі бою. Під час боїв в серпні отримала контузію, яка спричинила параліч правої сторони.
Після лікування і народження другої доньки Романни у 1920 році, повернулась до армії УНР. Отримала призначення до 6-ї Січової стрілецької дивізії полковника Марка Безручка, де стала лікарем 46-го куреня дивізії, де служив її чоловік. З квітня бере участь в наступі польсько-українських військ на Київ. В червні, під час боїв під Пергою, отримала важке поранення живота та пошкодження хребта.
За сприяння Петлюри, жінка змогла отримати кошти на лікування. Попри проблеми зі здоров’ям та скрутне становище, Христина опікувалась положенням вояків, інтернованої в Польщі армії УНР. Брала участь в діяльності Українського Червоного Хреста, налагодила його зв’язки з Американським Червоним Хрестом. З липня 1922 року представляла інтереси військових інвалідів у Каліші та Щипйорно. Справу допомоги ветеранам армії УНР не залишала і в пізніші часи, вже в еміграції.
Христину дуже любили й поважали. Навіть генерал Михайло Омелянович-Павленко, який у різний час командував армію УНР та УГА, згадував про неї як про непересічну особистість. Їй були притаманні найкращі національні чесноти, а найприкметнішою рисою воячки була сила духу, що дозволила здолати всі випробування, тимчасову фізичну неміч, таборову безвихідь…
Шлюб з Романом розпався у 1925 році через його підпільну діяльність в Українській Військовій Організації (УВО). Христині після лікування вдалось відновити рухливість кінцівок, облишивши милиці. В Римському університеті вона змогла нарешті завершити свою медичну освіту, обравши спеціальність кардіологія. Мала власну лікарську практику. Також підтримувала контакти з емігрантським середовищем.
Зокрема, у 1932 році познайомилась з провідником ОУН Євгеном Коновальцем.
Після Другої світової війни, під ім’ям Христини Мангері як лікар-офіцер армії США, опікувалась таборами для переміщених осіб в Мангаймі, Вюрцбурзі, Ляйпгаймі, Діллінгені і Гюнцбурзі, де у переважній більшості перебували українці. Померла Христина Сушко 7 лютого 1967 року у Женеві, Швейцарія.
За матеріалами «На скрижалях»
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті