Вона дійсно була успішною жінкою свого часу – промисловицею, підприємицею, меценаткою – і сьогодні справу її шоколадної фабрики «Фортуна Нова» продовжує відомий український бренд «Світоч». Але саму Климентину фортуна не дуже балувала – власне, навіть поштовхом до створення своєї справи стала біда, смерть чоловіка. А будуючи свою солодку імперію, жінка змушена була відмовитися від виховання дітей – на це просто не було часу. Попри все, вона невтомно працювала і йшла до мети, ламаючи суспільні стереотипи. Й воно таки вартувало того.
Непересічна родина й щасливе заміжжя
Климентина Січинська (таке було її дівоче прізвище) народилася 27 липня 1884 року на Тернопільщині, а дитинство провела на Косівщині, де її батько отримав парафію.
Батько Микола був священником, а також громадським діячем – послом до Галицького крайового сейму. Одним з потужних парламентарів, з думкою якого рахувалися. Саме він ініціював перепоховання письменника й поета Маркіяна Шашкевича на Личаківському цвинтарі у Львові, заснував стипендію товариства «Просвіта» для обдарованої української молоді.
Мати Олена анітрохи не відставала – вона вирізнялася різнобічними обдаруваннями, широтою поглядів, а також була однією з активісток тогочасного жіночого руху в Галичині й дійсно знаною особою. Зокрема, вона відкривала український жіночий з’їзд у Львові спільно з Ольгою Басараб та іншими діячками жіночого руху.
Звісно, така цікава, непересічна родина вплинула й на формування особистості майбутньої бізнес-леді
Загалом дітей у ній було восьмеро, та найбільш відомими стали двоє – сама Климентина та її брат Мирослав. Він свого часу прославився тим, що студентом здійснив замах на австрійського намісника Галичини графа Анджея Потоцького. На знак помсти за кривди, заподіяні українцям, зокрема, фальсифікацію виборів до парламенту, він застрелив його в робочому кабінеті. Цей вчинок був гаряче підтриманий – так, що й дітей у Галичині масово стали називати Мирославами. Юного Січинського засудили до смертної кари, але потім через суспільний резонанс замінили на 20 років ув’язнення. Пізніше хлопець взагалі втік із в’язниці.
Що ж до Климентини, вихована у дусі рівноправ’я та вільних можливостей, які на той час, скоріш, були винятком, а не правилом і для галицьких родин, вона отримала добру освіту, а згодом і роботу – стала викладачкою в Українському інституті для дівчат у Перемишлі. Там 18-річна Климентина й познайомилася з майбутнім чоловіком – професором української філології Орестом Авдиковичем. Він був гарною парою для дівчини з прогресивним світоглядом – інтелігент, письменник, публіцист, літературознавець, громадський діяч.
Побравшись у серпні 1902 року, вони разом працювали на суспільне благо, допомагали українській громаді в Перемишлі. Мали спільну любов до всього українського – культури, літератури, народної творчості. І двійко чудових діток.
Здавалося, ніщо не затьмарить їхнього родинного щастя. Але у 1918 році Орест помер від недуги у Відні, де він лікувався, і розмірене спокійне життя враз закінчилося. Вдові з двома малими дітьми, що залишилася фактично без засобів для існування, у важкі повоєнні часи довелося в прямому сенсі виживати.
Бізнес-імперія, що почалася з мішка цукру
Після смерті чоловіка Климентина залишилася фактично без засобів для існування. Вдовиної пенсії вона добитися не змогла, на роботу її теж ніхто не брав. Вона могла б зневіритися, але натомість робила, що могла.
Аби прогодувати дітей, почала шити. Часом продавала за безцінь одяг і книжки покійного Ореста… «Лишилася я з двома малолітніми дітьми, яких треба було нагодувати, одягнути та подбати про те, щоб дати їм якусь освіту. Не було ніяких надій на краще завтра», – згадувала вона згодом.
Водночас Климентина невпинно думала-гадала, як вийти з ситуації цілковитого безгрошів’я. І за чотири роки у жінки з’явилася ідея, що називається, на мільйон. Яка врешті-решт повністю змінила все її подальше життя.
Все почалося з того, що рішуча галичанка пішла на ризик і продала майже все, що мала: швейну машинку, хутро й годинник покійного чоловіка. Й на виручені кошти купила перший мішок цукру, а ще спеціальну машинку для створення кондитерських виробів, щоб готувати солодощі вдома.
Продавши перший товар, жінка вирішила виходити на промисловий рівень. Власне, з цього й стартувала історія її бізнес-дітища, «Першої української фабрики цукерок і помадок «Фортуна Нова», заснованої Климентиною Авдикович 1922 року у Перемишлі й невдовзі перевезеної до Львова.
До речі, спершу вона хотіла назвати свою фабрику «Феліцітас» (від латинського «щастя»), але знайомі переконали її, що це слово буде заскладним для цільової авдиторії. Тож вибір було зроблено на користь простішого – «Фортуна»
Якщо комусь життя згіркло, хай солодить його виробами «Фортуна Нова». Я торкалася літер першої газетної шпальти, яку зберегла дотепер, і сама подивляла своїй сміливості – «Фортуна нова»! – писала у своїх спогадах Климентина. – Колись моє життя згіркло: помер Орест, а з ним і спокій для мене та наших малолітніх дітей. Часи то були невпорядковані, повоєнні: дошкуляли злидні та безробіття. Тоді я й згадала, як ще у Відні, коли Ореста возили на лікування, навчилася робити помадки в місцевого цукорника. Я вирішила спробувати знову. Варила на маленькій залізній плитці, утирала сироп, додавала фарби та смаки, накладала в коробки й розносила по цукернях і буфетах. Не раз чула за спиною: «Не годиться професоровій такі клунчища тягати», та я була одержима. Казали, мої очі блищали нездоровим блиском, а я знала, що то блищала моя мрія.
Підприємство розмістилося у Львові, в будинку, добряче постраждалому від війни: вибиті вікна й двері, засмічені долівки, продірявлений дах… «Коротко – пристанище зовсім не насувало підозрінь, неначе-то воно могло служити людям за житло», – згадувала Климентина. Втім, за три тижні вона сяк-так його відремонтувала й розпочала свій бізнес.
Читайте також: Гапочка з Нікополя: найсильніша українка минулого, її стосунки з Піддубним та гиря коштовностей
Митрополит-інвестор
Пізніше Климентина згадуватиме ті часи так: «Раділа думкою, що недавно сама журилася про шматок хліба для своїх дітей, а тепер даю працю і заробіток п’ятьом людям. У мріях бачила я сотні найнятих робітників і гордість з українського почину, бо тоді моя фабрика була однією з перших українських робітень у краю».
Її шоколадна фабрика, звісно, не була першою у місті – цю сферу давно зайняли польські та єврейські підприємці. Загалом у Львові на тоді працювали 7 кондитерських фабрик і 84 цукерні, тож була жорстка конкуренція. Але «Фортуна» вирішила поборотися за клієнта.
Спершу це було непросто. І то ще мʼяко сказано: якось конкуренти ледь не відібрали у бізнесу вартісне обладнання. Щоб зберегти його, Климентині разом з працівницями довелося забарикадуватися усередині фабрики. Через постійні клопоти в бізнесі жінка також мала обмаль часу, щоб займатися власними дітьми й постійно перебувала під тягарем осуду. Але не могла підвести людей, які покладали на неї великі надії, тому продовжувала свій поки що маленький бізнес.
Першим посередником, який продавав помадки й цукерки «Фортуни», був єврей Гіммель. Саме він переконав Климентину купити машинку для твердих і безначинкових цукерок: «Нехай пані купить, я навчу робити». Але згодом він залишив підприємство через докори інших, що «помагає зростові чужої робітні цукорків».
Натомість зʼявився інший помічник, і який! Митрополит Андрей Шептицький! Він взявся інвестувати у спершу збитковий бізнес не лише тому, що мав давні дружні стосунки з батьком Климентини. Власне, це було справою честі
Адже Климентина Авдикович була фабриканткою з українськими переконаннями (її головна ідея була – відкрити фабрику українську і для українців), її підтримувала місцева українська громадськість. Та й сам митрополит завжди наголошував на необхідності українців Галичини займатися економічною діяльністю.
І це було не лише словами – Шептицький уклав з Авдикович угоду про спільне підприємство та інвестував у нього правах пайовика близько 46 тисяч доларів (це була дійсно велика сума). Тоді ж, у листопаді 1924-го, до назви фабрики додалося слово «Нова», а виробництво переїхало до нових, більш зручних приміщень, наданих Шептицьким.
Мрія Климентини – про сотні нових робочих місць, високі стандарти гігієни на виробництві, дотримання європейських рецептур виготовлення солодощів на основі какао-бобів (а не борошна, як раніше) – почала здійснюватися.
Ставка на інновації
Бізнес потроху розцвітав. Климентина придбала найсучасніше німецьке обладнання, завдяки якому збільшила виробництво смаколиків з 200 кілограмів до 5 тонн на день: цукерок, помадок, морозива, тістечок, фруктового желе. До речі, сировину «Фортуна Нова» використовувала виключно від українських постачальників – це було принципово.
Фірмовий магазин фабрики знаходився у самому центрі Львова – на вулиці Руській. Тож і містяни, й туристи заходили регулярно. І загалом усе поважні люди. «Було це в бюрах «Народної торговлі» у Львові, підніс директор пушку (коробку) моїх начинених малин і крикнув: «Хай живе «Фортуна!» – згадувала Климентина.
Невдовзі її солодощі стали відомі й у інших галицьких містах – Стрию та Дрогобичі. Подейкують, польські пані, щоб їх не запідозрили в симпатіях до українських солодощів, відправляли прислугу таємно купувати смачні цукорки.
По-справжньому відомою шоколадну фабрику зробила вдала маркетингова і рекламна стратегія, як сказали б зараз. Климентина вже тоді зрозуміла, що реклама – рушій торгівлі, й інвестувала чимало грошей у це. Шестеро агентів, яких вона найняла, шукали ринки збуту. А над дизайном продукції працювали відомі українські художники: Левицький, Гординський, Бутович. Майстер Бумба зі Сколе робив подарункові деревʼяні коробки для помадок, які самі по собі були витворами мистецтва.
Пані директорка регулярно давала замітки в українських газетах, випускала календарики, проводила презентації
Також вона сформулювала так звані десять заповідей «Фортуни Нової». Звучали вони приблизно так: «Не йди ніколи до панночки без цукерків «Фортуни Нової», якщо не хочеш собі її втратити», «Якщо комусь життя згіркло, хай солодить собі його виробами «Фортуни Нової», «Не частуй нікого чужими виробами солодощів, бо в них є дуже часто всяка погань – або тим самим не підривай нікому здоровля», «Дітям, внукам і правнукам залиши в заповіті, щоб вони не забували ніколи про «Фортуну Нову» й радили її «всім і вся», «Тям, що кожний українець без огляду на його партійну приналежність повинен належати до одної всеукраїнської партії Шанувальників виробів «Фортуни Нової».
А найяскравішим рекламним ходом Клементини став випуск спеціальної серії цукерок «Солодка історія України». Поласувавши смаколиками, неможливо було викинути коробку! Адже на ній були майстерно зображені князі та гетьмани – від Володимира Великого до Павла Скоропадського. Тож багато містян стали їх колекціонувати.
Слава про «Фортуну Нову» вийшла далеко за межі Галичини – її продукція успішно продавалася й на Волині, Підляшші, Поліссі, Прикарпатті, у країнах Західної Європи і навіть в Америці – зокрема, великі замовлення надходили від української діаспори у США й Канаді.
Свій до свого по своє
На кінець1930-х на фабриці у Львові працювали 125 робітників – майже всі вони мали середню або вищу освіту, адже Климентина особисто відбирала персонал. Кондитери виготовляли мармуляди, бішкопти (бісквіти), медівники, тістечка, карамелі, цукерки різних видів. Працювали кілька фірмових крамниць у Львові та по одній у Стрию й Дрогобичі.
Прибуток фабрики складав 2 млн злотих (або майже пів мільйона доларів). Навіть у складні часи бізнес виживав завдяки підтримці постійних клієнтів, які сповідували принцип: «свій до свого по своє». Загалом рух з такою назвою зародився у Галичині наприкінці XIX століття. І за кілька років майже витіснив закордонні товари з території регіону, ба більше: українські виробники стали працювати й на експорт. Зауважимо: це є дуже актуальним і зараз.
Найважливішим для Климентини було те, що вона давала роботу українцям. А ще вона була благодійницею – перед святом святого Миколая передавала солодкі подарунки для усіх українських школярів, допомагала вдовам і знедоленим.
Також вона підтримувала жіночий рух – зокрема, «Спілку українок». А у 1943-му профінансувала Жіночий конгрес українок, що відбувався у Станіславові (нинішньому Франківську) й узяла в ньому участь.
Фабрика «Фортуна Нова» продовжувала роботу й у передвоєнні часи. Співпрацювала з «Центросоюзом», «Народною торгівлею», «Земельним банком» та іншими українськими кооперативами. І все ж бізнес вже не приносив того результату, на який сподівалися інвестори.
Тож Шептицький призначив брата керувати фабрикою і водночас пробачив Климентині борг. Але від таких умов співпраці вона відмовилась. І загалом дуже тяжко це переживала – мала нервовий зрив, який довелося лікувати у Відні. «З розпуки падали руки, я бігала, наче автомат, а в мозку товклися божевільні думки. Мені боліло, що наше громадянство, яке мало б підтримати та дорожити осередком українського промислу, зневажило це. «Фортуна» була мені як дитина, і я рятувала її, як уміла», – з гіркотою писала Климентина про це у своїх спогадах.
Попри все, до закінчення її «шоколадної епохи» призвела Друга світова війна. І совєти. У 1939-му більшовики, що окупували Галичину, націоналізували фабрику без жодних винагород. Вона просто стала трофеєм, як і багато інших місцевих підприємств. Вони, на жаль, керувалися зовсім іншим принципом: було твоє – стало моє.
Фінал “Фортуни”, але не галицького шоколаду
Загалом діяльність фабрики «Фортуна Нова» припинилась у 1944 році, напередодні визволення Львова від фашистів: Климентина Авдикович врешті-решт зважилася кинути свою шоколадну «дитину», бо далі просвіту не було.
«Я мушу постановити перед собою, щоб відпустити цей тягар, – згадувала вона. – Та хай там як, зараз це неважливо. Бо пишу ці рядки вже у Відні, у часи, коли більшовики взяли фабрику до своїх червоних лапищ, бо надумали визволення краю від польського буржуазного ярма. Я не відчуваю ані болю, ані смутку чи бодай злості. Суцільна порожнеча в душі, у якій колись жила мрія. Мій тутешній психотерапевт нині казав: «Людина є чимось таким, що мусить перемагати».
Климентина емігрувала до Відня, де й прожила решту свого життя, аж до смерті 10 жовтня 1965 року. Вона вдруге вийшла заміж
Діти виросли. Син Орест став доктором права. Донька Стефанія – мисткинею й дружиною іспанського художника Фернандо Ґерассі. Під час навчання у Сорбоні вона познайомилася з відомою (власне, головною) феміністкою Симоною де Бовуар і розповіла їй про материну фабрику. Тож про неї знали і в Парижі. Хоча історія фабрики й закінчилася, вона стала важливим прикладом наполегливості й відданості улюбленій справі. Бо, як казала сама Климентина: «Душевне щастя мені куди більше всміхалося, як матеріальні добра».
Та й не можна сказати, що історія «Фортуни Нової» остаточно закінчилася. Адже, націоналізована совєтами й перетворена на фабрику №3, пізніше вона разом з іншими підприємствами утворила шоколадну фабрику «Світоч» у Львові. Тож історія галицького шоколаду не занепала, продовжилася. Як і все, що свого часу було закладено бізнес-леді Климентиною.
Варто сказати, що навіть те обладнання, яке вона закупила ще 1924-го, справно працювало й у повоєнні роки. А шоколадом, формулу якого вона дбайливо шліфувала й удосконалювала, ми смакуємо й досі. Не втратили актуальності й стильні «перли» її реклами: «Кому гірко днина сходить, хай цукерками солодить…». Мабуть, ми підемо таки за цукерками. А ви?
За матеріалами «Українки»
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті