Валентина важко виходила з наркозу. В голові пролітали якісь незрозумілі картинки, довгий коридор, яким швидко рухалась уперед, здавалося, не мав кінця. Спраглі губи шукали живильну вологу. «Води», – вирвався з грудей тихий шепіт. Навколо затупотіли тихі кроки. «Вона повертається до нас», – почула у відповідь жінка.
Важкі повіки не хотіли відкриватися. Скільки сили знадобилося їй, щоб підняти їх й побачити найдорожчих людей – її дітей: Марію, Олега та Степана.
… Валентина швидко попорала хазяйство й швиденько зібралася на роботу. Шлях до сільської ради був недовгим. Там жінка працювала секретарем. Обігнувши сільський ставок вона пришвидшила крок, через корову Муру, яка знову «розібрала» загорожу, запізнювалася на роботу.
Біля дверей кімнати, в якій сиділа секретарка, тупцював кремезний чоловік. Щось у його постаті було незвичним. Лише наблизившись до нього жінка зрозуміла, що він був на одній нозі. Замість другої у нього був прилаштований дерев’яний протез.
Ви за довідкою прийшли, – Валентина намагалась пригадати хто ж це завітав до сільської ради.
Ні, женитися, – ніби відрізав незнайомець. – Люди сказали, що одна ти вікуєш, і я сам залишився. Повернувся з війни калікою, а дружини вже немає, лише троє діточок залишилися в осиротілій хаті. Хазяйка мені потрібна, а дітям мати. От і прийшов до тебе з пропозицією стати мені дружиною, а дітям – матір’ю. Підганяти не буду. Ти подумай, а я через кілька днів прийду по відповідь.
… Цілий день робота не клеїлась. Перед очима пропливло усе життя. Молодою, ще сімнадцятилітньою дівчиною Валентина поспішила під вінець. Мріяла про діточок, велику та щасливу родину, але життя склалось зовсім інакше. У дев’ятнадцять вона втратила ненароджену дитину-дівчинку й надію стати матір’ю. А в сорок трагічно загинув її чоловік.
А може це мій останній шанс стати щасливою, мати свою родину. От тільки не знаю як сприймуть мене чужі діти, чи зможу я їм замінити матір? – радилась жінка зі старшим братом.
А ти спробуй, дасть Бог і все складеться. А не спробуєш, потім сама жаліти будеш, що побоялася, – Іван додав рішучості схвильованій жінці.
…Вже через тиждень Петро з дітьми переїхав до будинку Валентини. Такою була умова жінки, не схотіла залишати рідного дому. Марія, Олег та Степан, мов перелякані кошенята трималися купки, боячись ступити крок у чужому будинку.
Дивлячись на перелякані обличчя дітей, яким стала матір’ю, зрозуміла, що не зможе образити їх, нашкодити словом чи недобрим вчинком.
Прикипіла до сиріт усім серцем. Щонеділі, коли роботи по господарству було менше, уставала спозаранку, щоб напекти пирогів з сиром, такі любив наймолодший – Степан. Для донечки Марії, коли та підросла, випрошувала у продавчині з кооперації дефіцитні капронові колготи. А для Олега, який любив малювати, купила його перші фарби у маленьких баночках.
Діти тулилися до нової матері. На любов жінки відповідали приязню. От тільки мамою назвати не рішалися. Та якось занедужав Степан. Кілька днів хлопець був у напівсвідомому стані, у жару кидався по ліжку. Валентина не відходила від ліжка пасинка всю ніч, і вдень по кілька разів прибігала з роботи, щоб пересвідчитися чи не стало хлопцеві ще гірше.
Мамо, – прошепотів Степан, коли температура впала й він побачив біля свого ліжка Валентину, яка заснула, обіпершись на подушку.
То було перше слово «мама», яке промовили до Валентини. Після хвороби Степана усі троє почали називати Валентину мамою.
…Роки пролетіли. Діти повиростали й порозліталися по білому світу, залишивши батьківський дім. Жодного разу Петро не образив, не обмовив дружину. Вдячний був за її терпіння, мудрість та доброту. А коли чоловік відійшов у вічність, не залишилася самотньою вдовою. Марія, яка мешкала в обласному центрі, щотижня приїздила навістити Валентину. Хлопці, яких доля закинула за межі Вінницької області, часто приїздити не могли, але компенсували рідкі зустрічі листами та листівками, які присилали регулярно.
Донька свариться, що Ви вже побережіться, не треба нам Ваших гостинців, аби самі були здоровими, – бідкалася Валентина. – А я ж хочу їм хоча б яєць з десяток зібрати, якийсь мішок картоплі заготовити.
От і цього разу не послухала настанови дітей та й втрапила у біду – зламала ногу. Перелом важкий, лікарі відразу ж сказали, що потрібна операція. От тільки серце, яке пережило стільки біди та тривог, могло не витримати наркозу.
… Навколо затупотіли тихі кроки. «Вона повертається до нас», – почула у відповідь жінка. То були її діти – Марія, Олег та Степан, які приїхали до лікарні.
Гарні діти у Вас, тітко, видно, що люблять матір, – констатувала медична сестра, яку підізвали рідні до матері. – Такі діти нині рідкість.
Валентина посміхнулася: «Такі вони в мене… Найкращі у світі»….