Надія Суровцова – жінка надзвичайно цікавої, насиченої, непростої долі. Громадська діячка, журналістка, перекладачка, редакторка іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР. Крізь її довге життя червоною ниткою проходила любов до Батьківщини, за яку довелося витерпіти безліч страждань. Але з усіх випробувань вона виходила переможницею.
Народилася Надія Віталіївна 18 березня 1896 року в Києві. Серед пращурів були українці, поляки, литовці, турки, росіяни. Прадід Трифон мав старовинне козацьке прізвище Сирівець, а дід змінив його на зросійщене – Суровцов. Батько був дрібним поміщиком, працював адвокатом. За активну політичну позицію його відрахували з Київського університету. Довелося перебратися до Умані, де Надія закінчила жіночу гімназію.
Бажаючи здобути вищу освіту, дівчина поїхала до Санкт-Петербурга і вступила на Бестужевські вищі жіночі курси. Там вона налагодила контакти з місцевою українською громадою, а під час Першої світової війни працювала медсестрою в лазареті.
1917 року вибухнула революція, і Надія повернулася в Україну, сподіваючись прислужитися на ниві розбудови Української державності. То був переламний, бурхливий, карколомний час. Вона спілкувалася з Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Олександром Шульгиним, Дмитром Дорошенком. Їздила інструктором-агітатором Центральної Ради на Уманщину. Продовжувала навчання в Київському університеті. Працювала діловодом у міністерстві внутрішніх справ УНР, потім перейшла до міністерства закордонних справ (далося взнаки володіння іноземними мовами – німецькою та французькою).
31 грудня 1918 року Надія Суровцова виїхала у складі дипломатичної місії УНР до Европи – адже на Україну знову сунули більшовицькі війська. Доля склалася так, що на цілих шість років вона залишилася у Відні, де захистила дисертацію на тему “Богдан Хмельницький та ідея української державності”, ставши доктором філософії. Створила комітет допомоги потерпілим від голоду в Україні.
Для заробітку займалася публіцистикою, друкарством, викладала російську мову. У цей час політичні симпатії Надії схилялися до комунізму й анархізму. Вона об’їздила чимало країн Европи, США та Канаду, але в 1925 році вирішила перебратися до Радянського Союзу, де якраз втілювалися в життя нова економічна політика й українізація. На це рішення вплинув також розрив із нареченим – Олександром Полюгою-Шубертом.
Надія опинилася в тодішній столиці Радянської України – Харкові та поринула в життя мистецької богеми. Лесь Курбас, Павло Тичина, Олександр Довженко, Остап Вишня, Микола Бажан, Юрій Яновський, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Михайль Семенко – таким було коло її знайомих. Надія вступила до аспірантури, бажаючи навчатися у Дмитра Багалія (її віденський диплом доктора філософії в СРСР не визнавали). Але все закінчилося дуже швидко й трагічно: першу пропозицію ДПУ про “співпрацю” (простіше кажучи, доносити на знайомих) вона відхилила. Тоді в 1927-му її заарештували та звинуватили у шпигунстві на користь еміграційного уряду УНР та Польщі. Вирок – п’ять років у Ярославському ізоляторі.
У цей тяжкий час єдиною розрадою стало кохання до сусіда по камері – колишнього есера Дмитра Олицького. Коли в 1932-му термін ув’язнення Надії закінчився, вона просила начальника ізолятора додати їй ще три роки, тільки б відбути до кінця ув’язнення поряд із Дмитром. Цього не дозволили – Надію заслали на поселення до Архангельська. І тільки в 1935-му Дмитро звільнився з ізолятора і теж був засланий до Архангельська, де 12 листопада закохані побралися.
Але разом вони були тільки рік, адже 3 листопада 1936-го Надію заарештували вдруге. І знову 5 років ув’язнення, тільки тепер – на Колимі. Дмитра заарештували 14 квітня 1937-го, а в листопаді розстріляли в Архангельську. Правду про долю чоловіка вона так і не дізналася до кінця життя.
Роки, проведені Надією в колимських таборах, були найтяжчими. Ув’язнена разом із нею сестра її чоловіка, Катерина, згадувала:
Надя потрапила на Колиму раніше за мене, у страшні часи гаранінщини. Вона серед інших жінок, засуджених за 58-ою статтею, відсиджувала в карцерах 1 травня, жовтневі дні. При ній з бараків виводили людей на розстріл за розрахунком при перевірці: “Каждый десятый выходи в сторону!”. Гаранінщина – це час, коли люди сотнями помирали від епідемій, замерзали в палатках і бараках, коли ранками дорогою сунули хури з мертвим, коли голі трупи з хур скидали в обмилований тюремщиками байрак. Його присипали зверху землею, коли він наповнився по вінця. На Колимі – вічна мерзлота. Запах гниття не заважає життю. Може, мерзлота збереже ці братські могили, і коли-небудь історія розкриє їх і зведе пам’ятник жертвам страшних помилок, жахливих років. Це не були роки війни. Це не були роки фашистських майданеків, це були табори смерті 1938-1939 років.
Після звільнення Надії все одно заборонили залишати Колиму. Із великими труднощами вона влаштувалася хатньою робітницею, бралася й за інші професії – лісорубки, малярки, кухарки, перекладачки. Але 1950-го її заарештували втретє. Навіть без висунення конкретного звинувачення. Після восьми місяців тюрми й допитів помістили на поселення під Магаданом.
Лише після XX з’їзду КПРС та початку десталінізації 1956-го Надію Суровцову реабілітували, і на початку наступного року вона повернулася до України – після майже трьох десятиліть поневірянь по тюрмах, таборах і спецпоселеннях. Замешкала в Умані, у батьківському будинку, частину якого довелося продати, щоб хоч якось облаштувати свій побут. Писала спогади та художні твори, збирала матеріали до історії Уманщини, відновлювала старі зв’язки.
Поступово уманська оселя Надії Суровцової перетворилася на справжній “салон” інтелектуалів. Частими гостями тут бували Ярослав Дашкевич, Михайлина Коцюбинська, Григорій Кочур, Лариса Скорик, Галина Дидик, Людмила Проценко. Письменник Олександр Солженіцин приїжджав до неї, щоб отримати матеріали для підготовки свого роману “Архіпелаг ГУЛАГ”. Приходила й дисидентська та націоналістично налаштована молодь. Надія Суровцова неодноразово висловлювала прихильне ставлення до боротьби ОУН і УПА проти комуністичного режиму.
Радянські органи держбезпеки не давали спокою жінці навіть на схилі років. У часи брежнєвського “застою” знову почалися обшуки, погрози, залякування, анонімні телефонні дзвінки. Одного разу 81-річній Надії навіть оголосили про підозру у виготовленні фальшивих грошей. Під таким приводом перевернули догори дриґом всю хату. Вилучили друкарську машинку (боялися розмноження “самвидаву”), рукописи, літературний архів.
Надія Суровцова пішла з життя 13 квітня 1985 року, заставши всі епохи від кінця імперської Росії до початку горбачовської Перебудови. Поховали її в Умані. Тільки після відновлення незалежності України київське видавництво імені Олени Теліги змогло опублікувати спогади та листування Надії Суровцової, а в її будинку засновано меморіальний музей-квартиру. Та справжнє дослідження біографії видатної українки ще тільки починається.
За матеріалами «Український інтерес»
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті