Навстіж розкриті ворота, ніби кричали на все село, сповіщали всіх про смерть своєї хазяйки, тітки Зої. Першими на біду поспішили сусіди. Несміливо переступили поріг осиротілого будинку. Тиша… Не біжить хазяйка на зустріч, не зустрічає веселою посмішкою. Лежить спокійно на покуті, ніби заспокоїла зранену душу тихим сном.
..Чужі люди убрали Зою в підготовлене на судний день вбрання, чужі люди проводжатимуть в останній путь. А її синки – гордість і надія, лише безпомічно дивляться із фотографії на стіні, посміхаються безтурботними посмішками до матері…..
Ви ж мої два синочки, два крила, які тримають мене на цьому світі. Хіба можу я когось більше, а когось менше любити? Любі ви мені, бо яке крило не порань, однаково болить. А разом ви сила, яка може підняти у небо, – бувало втихомирювала дитячі ревнощі мати.
…Коли її Леонід не повернувся із заробітків, залишився на чужині із новою родиною, думала, що серце не витримає, розірветься на мілкі шматочки. Почала шукати порятунку на дні пляшки з оковитою. Проходив день, тиждень. Безтурботних друзів ставало більше, в п’яному дурмані дні проходили легше. Та одного ранку, проснувшись після чергового застілля, Зоя відчула на собі погляд. Біля ліжка, мов побиті кошенята, стояли її Костя та Максим й дивилися на почорніле від алкоголю обличчя матері.
Мамо, – несміливо простогнав старший. – Ти жива? Ми будемо допомагати тобі по хазяйству, рубати дрова, пасти корову, навіть підлогу митимемо у будинку, тільки не пий. Будь такою мамою, як раніше. Ми так скучили за тобою.
Слова сина вразили в саме серце. Лише тоді зрозуміла скільки болю та страждань завдала своїм дітям. Протверезіла не лише від алкоголю, а й від самого життя. Усе встигала і за себе, і за зрадливого чоловіка. Старалася, щоб її сини жили не гірше від інших дітей. І хлопці, як дорослі чоловіки, бралися за всю роботу по господарству. Допомагали усім, чим могли.
…Непомітно спливли роки. Не постукало у двері до Зої її жіноче щастя, обійшло стороною будинок. Зате щастя знайшла у своїх синах. От Костянтин вже міцно став на ноги. Здобув вищу освіту, переїхав жити до росії, там і сім’єю обзавівся.
Харашо у вас тут, тіхо, – тішився закордонний гість, коли приїжджав до брата з матір’ю в гості. – На слєдующий год прівєзьом трактор малєнькій, зачем горбатіться на землє вручную.
Какоє всьо у вас вкуснєнькоє, какоє всьо красівєнькоє, – пакувала у салон автомобіля гостинці з України невістка. – Ви чьо, сто лєт собралісь жіть, столько сала закаталі, помідоров закрилі?
Тішилася Зоя своїми синами. Міцні та надійні її крила, тримають матір у її життєвому польоті.
…..Перше крило обірвала війна вранці 24 лютого. Коли разом зі звісткою про війну пролунав телефонний дзвінок з росії: «Держитєсь, ми вас освободім».
Від кого звільните, від кого захистите, – намагалася додати в голову старшого сина розуму мати. – Ти ж виріс тут, ти майже щороку приїздив, їв наш хліб, пив воду з криниці. Ми ділилися із тобою усім. А тепер ти прийдеш нас звільняти? Будеш вбивати рідного брати й матір?
Одурманений син і слухати не хотів, все співав своєї про бандерівців, єдину державу, краще життя.
Не дзвони мені більше, – не витримала синової маячні жінка й вимкнула телефон.
Материнське серце розривалося від болю. Не летіла жінка на крилах щастя, як раніше, по сільській вулиці, а проходила тихою тінню, ніби хтось причепив до її ніг важкі кайдани.
…Не тримало на білому світі її вже єдине крило. Залишив Максим матір та сім’ю й пішов добровольцем на війну. До останнього дня не зізнавався матері у своєму виборі.
А якщо всі будуть ховатися, утікати від війни, хто буде захищати нашу землю. Діти проливають нині свою кров за нас, а я буду ховатися за спідницею? – виправдовувався перед Зоєю.
Не сварила, не лаяла, бо знала, що інакше він не міг вчинити. Одне лише просила у Бога, щоб її діти не підняли зброю один на одного, не стали братовбивцями.
Змарніла Зоя, постійна тривога за сина відібрала сон і спокій. Ніби постаріла ще на кілька років. А коли дізналася про поранення Максима – і зовсім злягла. Не витримало зранене серце сумної звістки, закінчила свій життєвий політ зранена горлиця.
…Бо ж хіба підніметься у небо пташка без своїх крил…