Віра Прокопчук – звичайна калинівчанка, яка живе своїм буденним життям. Це на перший погляд… Насправді ж – це творча та романтична натура, яка пише вірші, любить квіти, які вирощує і у квартирі, і на подвір’ї батьківського будинку, займається рукоділлям та любить і шанує українську культуру.
Нещодавно Віра Прокопчук разом зі своєю сестрою Іриною Орлюк приємно здивували усе своє рідне село Хомутинці, коли на обійсті батьків облаштували невелику кімнату-музей старожитностей. Так сестри вирішили вшанувати пам’ять про своїх покійних батьків: упорядкувати та дати друге життя їх домашнім речам та старожитностям, якими поділилися з ними односельці.
Рідна кров
У нас були дуже гарні та роботящі батьки, – з великою любов’ю та шаною розповідає про своїх рідних Віра Павлівна. – Тато працював ковалем, умів давати лад не лише металу, а й усьому, до чого брався. Усе в будинку зроблене та вимуруване його руками. Окрім цього він ще й був талановитим музикантом. Грав на гармошці та співав на весіллях. І у нас вдома також жодне свято не обходилося без пісень та танців. Співали усією родиною: тато, мама, ми, їх діти, та гості. Мама також мала гарний голос і талант до всього. Після важких трудоднів та роботи по дому вона знаходила час для вишивання. Також в’язала мережива до рушників, вив’язувала нам шкарпетки та рукавиці. А перед святами обов’язково робила паперові квіти та прикрашала ними будинок.
У родині Орлів, яка мешкала у Хомутинцях, було четверо доньок: Галина, Слава, Віра та Ірина. Сім’я не жила у великих достатках, але своїх доньок батьки виховували у любові та повазі, привчали до культури. Й кожна сестра взяла від батьків якийсь талант.
Ірина – виготовляє ляльки-мотанки, в’яже, вишиває, займається бісероплетінням. Слава, як і мама, виготовляє дивовижні паперові квіти, вишиває. Має хист до вишивання і старша сестра Галина. А Віра закохана у квіти та поезію.
Ще з дитинства навчені сестри цінувати та берегти чужу працю. Тому кожен вишитий мамою рушник, кожен виготовлений батьковими руками, металевий предмет бережуть та цінують.
Сімейна кімната-музей
Ідея облаштувати кімнату-музей в будинку батьків виникла у Віри.
Я поділилася своїм задумом з Іриною. Вона мене підтримала. Спочатку ми планували облаштувати такий музей у маминій кімнаті. Але потім передумали. Ірина запропонувала літню кухню. Там є піч, лежанка, які змурував батько. Ця кімната більше підходила під наш задум, – пригадує співрозмовниця.
Свої плани не відкладали у довгий мішок, а відразу ж взялися до роботи. Дизайн приміщення проєктувала Віра, а сестра була її надійною помічницею та порадницею. Разом наводили лад у кімнаті, діставали з потаємних сховищ батьківські надбання.
Про захоплення сестер дізналися сусіди та односельці, які ділилися з ними своїми пам’ятками про минуле. Так кількість експонатів зростала з кожним днем.
Тепер у сімейному музеї родини Орлів можна побачити старовинний глиняний посуд, діжу для замішування тіста, металевий реманент для печі, який колись виготовив Павло Орел, мамині рушники, полотно, вишиті сорочки, кошики, металеву праску, гасову лампу та інші речі.
Найбільша і найстаріша річ – це стіл, якому вже понад сто років. А найнесподіваніша – хата-мазанка, яку сестри змайстрували власними руками.
Колись я сплела з лози тин. Подивилася…. Щось тут не вистачає. Знайшла трішки глини й за вечір наліпила маленьких горняток та глечиків. Пліт із горщиками поставила на вікно у кухні. Мою роботу побачив син, він у мене теж дуже любить все старе. І Ярослав сказав, що до цього плота не вистачає хати-мазанки, – розповідає Віра Павлівна. – Я поділилася такою ідеєю з Іриною. І вона, як завжди, підтримала мене. Сестра в мене вміє, здається, робити все. Тому і мазанка у неї також вийшла. Правда, з другого разу. Бо перша хатинка була дуже розкішна і не була схожою на колишню стару хату. Будиночок «покрили» соломою, зробили вікна і так у нас вийшла хата-мазанка.
Музейна кімната невелика, але кожна річ у ній, ніби займає своє місце, немає нічого зайвого та перевантаженого. Усе зроблене з любов’ю та з творчим підходом.
Перше визнання
Свою кімнату старожитностей сестри облаштували для себе. Тут набираються сили, відпочивають душею. Але коли про їх творіння дізналися у селі, охочих побачити кімнату стало багато. Дійшли чутки й до працівників культури.
Подвір’я, яке влітку «потопає» у різнобарвних квітах, маленька українська хатинка. Чим тобі не місце для фотосесії для участі у проєкті «Подільські народні строї». Фотографії з Хомутинців відібрали організатори проєкту для онлайн сюжету із циклу «Народна культура – обличчя нації», кращі з них використають в альманасі «Світлиця» під рубрикою «Подільські народні строї» та на календарі на 2023 рік.
Тепер у планах сестер – розширення свого музею.
Я як бачу, що хтось викидає щось старовинне, давнє, у мене аж серце розривається. Тому збираю усе, що інші викидають. У мене назбиралося ще багато речей, яким вже не вистачає місця у нашій маленькій кімнаті, – посміхається жінка. – Тому я планую переобладнати під експозицію ще й комору для зерна, яка знаходиться поруч із літньою кухнею. Там можна буде виставити сільськогосподарський реманент, є у нас і млинок маленький та інші цікаві речі.
Коли у людини горять очі, а душа не знає творчого спокою, вона обов’язково досягне своєї мети. І, можливо, маленька кімната зі старожитностями даватиме силу та наснагу не лише рідним, а й іншим людям, які люблять і цінують історію України, намагаються дізнатися більше про своїх предків.