Життя Софії Левицької було встелене колючим тереном та гірким полином. Бог не обдарував її ні жіночим щастям, ні гарною долею. Зате дав їй величезний талант художниці. Роботами мисткині українського походження захоплювалися тисячі французів, а от для українців вона залишилася невідомою. Попри це через усе своє життя пронесла щиру любов до України, до її культури та традицій.
Безталанна
Народилася Софія Левицька 9 березня 1874 року на Поділлі, у селі Вихилівка на Хмельниччині в заможній родині давнього шляхетського роду. Її батько був дідичем у селі Вільхівці та інспектором народних шкіл Подільської губернії. Мав відомих приятелів – Володимира Антоновича, Тадея Рильського, Павла Житецького, активно цікавився громадською та культурною роботами. Й своїм дітям – доньці Софії та синові Модесту батьки дали гарну освіту.
Тяга до мистецтва привела дівчину до школи Казановського в Житомирі. Навчання давалося їй легко, молода вихованка користувалася успіхом. Завдяки педагогам школи у Софії з’явилося бажання стати художницею.
Але доля дівчини склалася не так, як гадалося. Коли Софії виповнилося дев’ятнадцять, батьки видали її заміж за набагато старшого за віком лікаря Маниловського. Чоловік зловживав алкоголем, що стало причиною народження розумово відсталої дитини. Не витримавши знущань чоловіка, молода жінка з малолітньою дитиною повернулася до батьків.
Життя в Парижі
На той час багато українських митців вдосконалювали свій талант за кордоном. Тому, як тільки донька підросла, Софія виявила бажання навчатися мистецтва у Франції. Заможній батько піддався на благання доньки та вирядив її до Парижа.
Навчання Софії Левицької відбувалося у школі Еколь де Боз-Ар. І вже через рік її старання та талант були поміченими й українській дівчині дозволили писати копії картин у Луврі.
Софія Левицька жила не тільки одним живописом, її цікавила музика, поезія, література, вона привертала до себе творчих людей. Жила вона в колишній майстерні Огюста Ренуара, де, як доброзичлива і весела господиня, влаштовувала домашні вечірки, на які запрошувала багатьох художників, письменників, поетів, критиків, діячів культури. Її будинок стає своєрідним творчим салоном, де щочетверга збиралось багато паризьких знаменитостей. Перші спроби самостійної участі Софії у виставках привернули до себе увагу критиків, які відзначили оригінальність робіт Левицької та виняткове почуття смаку.
У 1913 році Софія Левицька організувала свою першу персональну виставку в галереї Б. Вайль. У передмові до каталогу цієї імпрези Шарль Мальпель писав: «З творів Соні Левицької пробивається дуже тонка поезія, яка виходить зі спокійного мистецтва. А все ж таки цього митця вважають за одного з найбільш сміливих під сучасну пору… Мистецтво пані Левицької є дуже гарне й дуже безпосереднє».
З Україною у серці
Першу світову художниця перебула в Парижі, не покидаючи занять мистецтвом. Звістки про те, що російській імперії прийшов кінець, що в росії розпочалася революція, що український народ прагне організувати державне життя, Левицька сприймала схвально. Вона й собі хотіла чимось прислужитися українській справі — побажала дати французам опис України і її звичаїв. Й самотужки взялась перекладати на французьку мову «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя. Підготувала для видання й власні ілюстрації. Книжка, щоправда, вийшла у світ аж у 1921 році й нині становить бібліографічну рідкість.
У 1919 році художниця створила лінорит «Визволення України», де козак, поборовши двоголового орла, атакує білого.
При цьому Софія Левицька цікавилася не лише малярством, а всіма проявами творчого культурного життя — літературою, музикою; вона не могла жити в ізоляції й гуртувала довкола себе дружні кола французьких митців і літераторів. У 20-х роках весела й товариська Софія українською щирістю і багатством ідей зуміла на товариських вечірках у своєму помешканні поєднати ряд французьких малярів, літераторів і критиків.
У розмовах присутні не залишали осторонь і країну походження господині дому, а сама Левицька закликала французьких митців їхати в Україну та змальовувати її неповторні краєвиди.
У путах долі
Під час навчання у художній школі Софія Левицька познайомилася із художником початківцем Жаном Маршаном. А після закінчення навчання закохані переїхали у Париж, де почали жити разом. Спільне життя двох творчих людей тривало двадцять років.
З погіршенням ситуації у Києві родичі Софії не могли більше утримувати її доньку Ольгу й відправили її до матері.
Психічно хвора дитина, звичайно, ні в чому не завинила, але розпочала шлях великої трагедії. Спочатку Софія ще жила сподіваннями вилікувати дочку — водила її до різних професорів і спеціалістів, але хвороба була вродженою і лікуванню не піддавалася. Це було трагедією матері.
Присутність Ольги впливала на погіршення стосунків між Левицькою і Маршаном, який, по стількох прожитих разом роках, одного дня просто залишив Софію з дочкою. Моральну підтримку надавали брат Модест та земляки, які мешкали в Парижі. Порятунку шукала у творчості. Для неї рятівним став світ, який належав лише їй і рятував від безнадії — світ мистецтва. У своїх роботах Софія часто зверталася до казкових образів («В зачарованому місті», «Вершники», «Однороги»), до яких тікала від сумної реальності.
Родинна й особиста трагедії, ненормальний стан дочки наклали важкий відбиток на психіку Софії. На початку 1930-х років у неї почали проявлятися перші ознаки психічної хвороби. Спершу вона боролася, не піддавалася долі, ще малювала картини, робила проєкти вишивок, які вишивала хвора дочка… Але кольори на картинах ставали усе темнішими, образи дедалі сумнішими, а сил не вистачало, щоб довершити задуману картину.
На тлі нервового виснаження і психічної недуги Софія Левицька, втративши надію вилікувати дочку, спробувала її отруїти — але така спроба закінчується власним божевіллям. На жаль, недуга перемогла і 20 вересня 1937 року Софія Левицька закінчила свій земний шлях.
Ім’я Софії Левицької назавжди увійшло в історію французької графіки XX століття. В українських музеях та приватних колекціях творів художниці майже нема, у Франції збереглися лише поодинокі графічні та олійні твори Софії Левицької.