Софія Яблонська наважилася на подорож світом в часи, коли наші панянки не наважувалися покидати місто, не те що країну. Шкода, що про неї досі мало хто знав і не дізнався би без двох ентузіастів: молодих львів’ян редакторів Вероніки Гоменюк і Андрія Беницького. Вони, випадково натрапивши на романи Софії Яблонської, настільки захопилися ними, що вирішили їх надрукувати. З’ясовуючи авторські права, віднайшли її онуку – аж в Парижі, а з нею і неймовірний архів світлин, рукописів, речей – ціле життя емансипованої галичанки.
Найбільша мрія дівчини
Софія Яблонська народилася в 1907 році в селі Германів на Львівщині у сім’ї священника. Попри походження, це не завадило їй навчатися на різних курсах: державних семінарійних, машинопису, комерційної діяльності і навіть драматичних. Акторство і кінематограф, який лишень з’явився, стали її найбільшою мрією. Певний час Софія керувала кінотеатром в Тернополі. Але що Тернопіль, коли все мистецтво зосереджене в Європі: в 1927 році двадцятилітня Софія їде в Париж вивчати кінематографічну справу. Тоді ж знайомиться з письменником та мандрівником Степаном Левинським, а на початку 1928 року – з Володимиром Винниченком. Останній, до слова, мав на неї неабиякі чоловічі види, але кмітлива галичанка зуміла елегантно уникнути зазіхань «головного ловеласа української літератури».
Надихнувшись розповідями чоловіка про Африку, емансипована
Українська емансипе
У столиці Франції Софія підпрацьовує манекенницею та моделлю для художників, а також пробує зніматися в кіно. Більше того, емансипована панянка не соромиться жити у цивільному шлюбі з художником Крістіаном Кальяром і без сумніву і страху сама вирушає у Мароко – надихнувшись розповідями Крістіана про Африку. Свої враження вона описує в романі «Чар Марока» – тому самому, що віднайшли Вероніка Гоменюк і Андрій Беницький.
До речі, роман вийшов друком у Львові в 1932 році та отримав чудові відгуки критиків. Рецензію на нього написав навіть Михайло Рудницький: «…книжка «Чар Марока»: барвистий стиль, жива обсервація, життєрадісна усмішка. Головно стиль; він, і тільки він є виявом таланту. Все інше: чужі слова, граматичні помилки, правопис, можна завсіди перед друком виправити, поперекреслювати, повирізувати. Ока, яким автор глядить на невідомий нам світ, вставити в текст не можна».
Ніхто з «фільмового товариства» не вірив, що жінці вдасться зняти бодай щось
Перша жінка-кінооператорка
Перша мандрівка так надихнула Софію Яблонську, що вона вирішує здійснити другу – навколосвітню. Щоб якимось чином утримувати себе під час поїздки, укладає контракт на зйомку документальних фільмів-актуальників про життя місцевого населення Індокитаю з товариством «Фільмтак» (згодом також працює з «Індокитайфільмом»).
Сама Софія згадує: ніхто з «фільмового товариства» не вірив, що їй вдасться зняти бодай щось, адже часто місцеве населення з великою осторогою ставилося до «білих людей» (наприклад, в Китаї її кілька разів закидували камінням), а тим паче до камери, яка, на думку тубільців, забирає в людини душу.
Але не була б Софія галичанкою, якби не знайшла вихід: інколи застосовуючи хитрощі та неабияку кмітливість, Яблонська таки умудрялася фотографувати тубільців і надсилала такі кадри, які до неї не робив ніхто.
Свої романи про подорожі Яблонська ілюструвала власними екзотичними фотографіями «великої мандрівки»
Від доньки священника до тревелблогерки
Так, потягом трьох років (1932-1934) Софія відвідує Єгипет, Джібуті, Цейлон, Французькии Індокитай, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайські острови, Яву, Балі, Таїті, Австралію, Нову Зеландію та США.
Свої враження з поїздки Яблонська надсилає в Галичину, де публікується у багатьох періодичних виданнях, головно жіночих, у яких до того ж веде рубрики, присвячені жіночому здоров’ю та догляду за собою.
У 1935 році, після довгої мандрівки, востаннє відвідує Галичину, де її – першу українку, що самотужки здійснила навколосвітню подорож – надзвичайно тепло зустрічають читачі: тут і там організовують зустрічі, відчити тощо.
Згодом виходять друком ще два романи: «З країни рижу та опію» (1936) та «Далекі обрії» (1939), де, власне, й описана та проілюстрована екзотичними авторськими фотографіями «велика мандрівка».
Наша галичанка була першою жінкою, яка додумалася будувати гостьові вілли на Французькій рів’єрі і здавати їх в оренду
Зразкова дружина і трошки бізнесменка
Незабаром Софія Яблонська знайомиться з майбутнім чоловіком – дипломатом французом Жаном Уденом і на довгих 15 років їде з ним в Азію. Аж у 1950 році пара повертається до Франції і оселяється на острівці Нуармутьє.
Софія більшою мірою займається вихованням синів, облаштуванням дому, будівництвом кількох вілл, які згодом здає в оренду (ще одна нетипова для жінки тих часів справа, де наша галичанка, впевнені, теж була першою). Паралельно пише зовсім відмінний від подорожніх нарисів, надзвичайно чуттєвий психологічний роман-спогад «Книга про батька».
Софія Яблонська не побачила його надрукованим – у 1971 році вона нагло загинула в автокатастрофі, везучи рукопис роману до видавця. Роман побачив світ аж у 1977 році.
Рукописи і світлини Яблонської зібрали в три арт-буки подорожніх романів і видали окремий фотоальбом
За матеріалами «Українки»
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті