«Це геніальна українська жінка. Якщо б у Франції була така, ми б змусили увесь світ говорити про неї», – так відгукувався про Катерину Білокур відомий художник Пабло Пікассо. Подейкують, що сам Пікассо не мав таланту малювати квіти, які у нього ніколи не виходили. Тому від побаченого різнобарв’я квітів Катерини Білокур, він був у повному захваті.
Так, проста українська жінка, яка не мала навіть початкової освіти, не навчалася у відомих студіях мистецтва та навіть не мала паспорта, прославила українське мистецтво на весь світ.
Дитя природи
Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року у с.Богданівці раніше Полтавської губернії, а нині Київської області. Мабуть, саме тому і назвали дівчинку Катрусею, на честь великомучениці Катерини.
Батько Василь Йосипович – був шанованим у селі, заможним селянином. Мав будинок, покритий металом, 2,5 десятини землі, тримав худобу. Окрім Катерини у родині виховувалося ще два сина Павло та Григорій, які мали продовжити справу родини та примножувати землю і багатство.
А от Катерині випадала доля хатньої робітниці, господарки. Тому на сімейній нараді батько та дід вирішили, що дівчинці немає потреби відвідувати школу, зношувати одяг та взуття. І хоча Катруся була здатна до науки й прагнула навчатися, на те ніхто не зважав.
Самотужки дівчинка навчилася читати, писати. А одного разу, коли братові задали домашнє завдання намалювати коника, взялася йому допомагати. Малювання так захопило дівчинку, що вона не зогледілася, як змалювала увесь братів зошит, за що отримала від батька «на горіхи» та сувору заборону малювати.
Однак невидиме зерно таланту вже проростало у юній душі та не давало їй спокою.
Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту, – ділилася спогадами про дитинство Катерина Білокур.
Перші розчарування
Отак і ховалася від людей та від рідних талановита дівчина. Одного разу Катерина почула про Миргородський технікум художньої кераміки. «Ось там з неї й зроблять справжнього художника», – мріяла дівчина. Узявши із собою кілька малюнків, Катерина вирушила до Миргорода «вчитися на художника». Однак після першого запитання чи має дівчина хоча б якусь освіту, інтерес до Катерини відразу ж пропав. Ніхто й не став дивитися на малюнки бідолашної. Кілька годин Катерина просиділа на подвір’ї технікуму. Навіть залишила на стежці свої малюнки. А раптом хтось знайде, побачить її талант й відшукає дівчинку самоучку, яка вміє так гарно малювати. Незнайома дівчина підібрала малюнки Катерини, але шукати їх автора не стала….
Розчарована Катерина пішки поверталася додому із Миргорода. Вона втратила надію, втратила віру у те, що стане художницею.
Небажання батьків дати доньці освіту зіграло із талановитою дівчиною злу долю. Бо і вдруге, коли намірилась вступати у Київський театральний технікум, отримала ту ж відмову.
Розчарованій дівчині навіть не було з ким поділитися своїм болем, бо її не розуміли ні чужі, ні рідні.
Мати, яка не могла зрозуміти своєї доньки, яка одягалася у темний одяг, нікуди не виходила, відмовляла усім женихам, які мали намір свататися, постійно допікала доньці.
Якось у розпалі люті жінка вигнала доньку з хати. Мовляв, згинь з очей моїх, краще б ти народилася калікою, ніж такою. Слова матері боляче вразили молоду дівчину. І вона пішла прямісінько до сільської річки. Чи то мала намір насправді втопитися, чи лише налякати батьків, отримати від них довгоочікуваний дозвіл малювати. Холодна вода обпікала все тіло, а вона поволі продовжувала поступово заходити все глибше та глибше уводу. Аж раптом, на крик матері, прибіг батько та дістав доньку із обіймів річки. Так, у тридцять чотири роки Катерина отримала дозвіл батьків малювати, а разом із цим й простуджені ноги, які мучили художницю до її останніх днів.
Закохана у квіти
Відтепер Катерина мала дозвіл батьків та право малювати. Однак від хатній справ та господарства її ніхто не звільнив. Тому доводилося поєднувати улюблену справу з неулюбленою.
Не вистачало не лише часу, а й матеріалів. Доводилося самій виготовляти фарби з природних барвників, а пензлі – з ворсинок котячого хвоста. Художниця-самоучка сама робила свої перші кроки у мистецтві, вчилася на своїх помилках. Тому перші картини художниці, які через незнання, неправильно поґрунтувала, пропали.
Найбільше Катерина любила малювати квіти. Живі квіти. Адже ніколи не зривала квітів, малювала їх тільки живими. Для цього бувало проходила десятки кілометрів, щоб відшукати ту чи іншу рослину.
Кажуть, що якось один із чергових залицяльників приніс їй якось букет квітів. Вона викинула букет й сказала, що як він має із нею жити, коли вбиває квіти. Так само відмовляла й іншим женихам, єдиною умовою яких було, щоб дівчина залишила малювання.
Роки проходили, а вона так і залишалася наодинці зі своїми думками, мріями …. своїми квітами. Її полотна «розцвітали» яскравим різнобарв’ям тендітних пелюстків. Вона вчилася мистецтву у природи і природа щедро наділила її талантом.
Шлях до слави
Можливо, Катерина Білокур так і залишилася б невідомою сільською художницею, якби у її житті не зіграв важливу роль щасливий випадок.
Якось, гостюючи у двоюрідної сестри у сусідньому селі, Катря почула по радіо виступ Оксани Петрусенко, яка співала пісню «Чи я в лузі не калина». Вражена співом артистки Катерина кинулася додому та написала їй листа. У листі описала свою нелегку долю та поклала у конверт малюнок грона калини. Підписала конверт просто: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».
І лист дійшов до адресата. Вражена розповіддю ровесниці Оксана Петрусенко показала листа з малюнком Василеві Касіяну та Павлові Тичині, разом вони звернулися у Центр народної творчості, потім до обласного центру надійшло розпорядження відшукати Катерину Білокур.
І вже у 1940 році відбулася персональна виставка художниці-самоучки, на якій було представлено 11 її робіт. Виставка мала успіх, а картини Катерини Білокур – лише схвальні відгуки. Це був найкращий цілющий бальзам для зраненої душі мисткині.
Все життя Катерина Білокур була вдячна Оксані Петрусенко. З якою, на жаль, їм так і не судилося зустрітися. Невдовзі після отриманого листа Оксана Петрусенко померла. Щоразу, приїздивши до Києва, Катерина Білокур відвідувала могилу своєї ровесниці, яка відкрила її для світу.
Відтепер ім’я Катерини Білокур стає відомою серед митців. У 1949 році вона вже є членкинею Спілки художників України, у 1951 році отримує звання Заслуженого діяча мистецтв України та орден «Знак пошани», потім, у 1956 році, – звання народного діяча України. У 1954 році три роботи Катерини Білокур «Цар – Колос», «Берізка» та «Колгоспне поле» увійшли до складу експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі.
Картини української художниці отримали високі оцінки відомих митців. Але після виставки чи то представники делегації, скориставшись можливістю, продали їх іноземним колекціонерам, чи привласнили їх собі. Та картини зникли безслідно.
На пікові слави і в прірві бідності
Усе своє життя Катерина Білокур мріяла отримати визнання митців, але жінці без освіти важко було пробитися у вищий світ. Так само важко було позбутися бідності. Їй, простій сільській жінці, навіть не видали паспорта. Прив’язана до села, до старої матері, яка після смерті батька, зовсім злягла, Катерина розривалася між хатніми справами, господарством та улюбленим малюванням.
Вона мріяла про маленьку квартиру у місті, де було б не так холодно взимку, як у сільській хаті, не протікав дах, не було господарства та сварливої невістки, яка переїхала з братом та п’ятьма дітьми до батьківського дому. Але пізнати краще життя художниці не судилося. Вона відмовилася писати портрет Сталіна, який би міг подарувати їй добробут, і цим поставила хрест на своєму переїзді до Києва.
На початку червня 1961 року помирає мати художниці. А через п’ять днів і сама Катерина Білокур потрапляє до лікарні, де їй роблять операцію. Але чи то операцію було вже запізно робити, чи вона було невдалою, та в той же день, 10 червня 1961 року, Катерина Білокур померла.
Померла бідною сільською жінкою так і не дізнавшись, що зачаровані творами художниці японці пропонували побудувати у Богданівці власним коштом школу мистецтв та запрошували художницю у Японію. Цього Катерині так ніхто й не розповів.
Поховали Катерину Білокур у рідній Богданівці з усіма почестями. На похорон приїхали відомі діячі мистецтва, з якими встигла потоваришувати художниця, прийшли родичі й односельці, які ще недавно засуджували її, бачили в її заняттях мистецтвом спроби ухилитися від хатньої роботи. Навіть мати, яка померла усього на кілька днів раніше за доньку, так і не визнала її таланту.
Як і багато геніальних митців справжнє визнання творчості прийшло до Катерини Білокур після її смерті. І досі весь світ зачарований картинами художниці, її неймовірним відчуттям природи та вмінню передати тонкощі української природи на полотно.