На прохання наших читачів, публікуємо історію поселення циган у Гущинцях, яку дослідила та підготувала Ольга Марценкевич.
…Ішов 1953 рік. У мальовниче село Гущинці, що розляглося вздовж річки Південний Буг, одного теплого, літнього вечора, заїхали кибитками цигани.
Табір розташувався неподалік лісу, біля озера, що звалося «Джуринське». Розклавши вогонь, цигани невеликими групами сиділи та грілися біля нього. Вогнище все більше розгоралося, потріскуючи сухими гілками. В цю літню ніч далеко відносились слова старовинної циганської пісні.
Шатра з возами були встановлені недалеко одне від одного. По них можна було визначити господаря. Старенький віз і невеличке шатро вказувало на небагатого цигана. Це були зібрані цигани, кожен зі своєю сім’єю. Зустрівшись не так давно, чимось прив’язались один до одного, об’єднались в один великий табір, проводили разом кочові дні і ночі.
В одному з таких шатрів розташувався поважний циган Василь (Набаранчук). Цигани цінували його і поважали, а слово його було законом для всіх. Василь був невеликого росту, йому було близько сорока п’яти років, він був гарним та розумним. Вуса і борода не старили його світле обличчя.
Його дружина Текля теж була невеликого зросту, але гарна і горда циганка. Любила одягати на себе все найцінніше, що в неї було: срібні кульчики, намисто, каблучки. На ній завжди була квітаста спідниця, яскрава кофта та гарний фартушок. А вранці, переодягнувшись в циганське барахло, вона брала з собою кучу дітей, циганських жінок та йшла у сусіднє село, щоб погадати, кинути на карти та взяти їжу або гроші.
Неподалік від шатра Василя стояло шатро молодшого брата – Арсеня. Йому на ту пору було років тридцять сім. Він був вищим за Василя, красень з густим волоссям та красивими вусами. Арсень грав на семиструнній гітарі, а в танцях йому не було рівних.
Не одна циганка «сушила», по ньому голову, та і місцеві жінки й дівчата заглядались на нього. Бувало, що запрошували Арсеня на весілля чи якесь свято, щоб тільки подивитись як циган танцює. Розсували на столі посуд і дозволяли йому танцювати на столі. Він майже літав у повітрі, вибиваючи легенько чечітку, так, що жодна чарка не розхлюпувалася.
А ще Арсень вмів шити упряжі для коней. Ніхто з циган не вмів так гарно пов’язати пішорку чи обродь. І мав він за це гарні гроші. Міняв в колгоспі на зерно чи олію, навіть вимінював гарних коней, а в конях краще за нього ніхто не розумівся.
Якось у село приїхав ще один табір з західної України. Там Арсень і побачив молоду красуню-циганку Надію. Вона була молодшою за нього на сімнадцять років. Але перед її красою він не міг встояти, і невдовзі прийшов сватати її. Батько був не проти і віддав дочку в табір Василя.
У таборі, в окремому шатрі жила мати Василя і Арсеня Ганна. Красива, біла циганка, але з важким характером. Біля неї було ще дві доньки – Катерина та Мариня, ще не заміжні. Була ще одна старша донька – Санька. Її в сорок першому році розстріляли в Києві в «Бабиному яру» разом з дітьми та чоловіком.
Якось згадував Василь, що у тому клятому році їх табір кочував на Київщині. Фашисти зловили Василя, його сестру з сім’єю та ще одного цигана і поставили біля краю ями. Першими розстріляли Саньку з дітьми та чоловіком, а коли черга дійшла до них, то Василь і його товариш з переляку заспівали циганську пісню, та так голосно, що фашисти відпустили їх. Так вони врятувалися. І табір, який стояв далеко від того місця, поїхав на Поділля.
Періодично табір виїжджав з Гущинець, а через деякий час знову повертався.
Йшов рік за роком. Післявоєнні роки були важкі. Бувало і не доїдали, і замерзали у кибитках холодною осінню. Сподобалося село Гущинці циганам, навкруги ліс, річка і до ярмарку не далеко в сусіднє село Янів (Іванів), їхати біля двох кілометрів. А тут і закон вийшов у 1956 році про осіле життя циган кочівників.
Зимою цигани винаймали хати, хоча тоді було голодно і холодно, але люди мирилися з ними й не боялися циган, а ті ділилися з хазяями добутими харчами.
Люди прийняли циган, ніхто їх не боявся, навіть «мужицькі» діти прибігали гратися з циганчатами й разом їли та пили чай з дров’яного самовара.
З часом голова сільради виділив ділянки для побудови будинків біля лісу. Першими побудувалися Василь з Теклею (на той час в них вже було п’ятеро дітей), потім – Арсень з Надею (було троє дітей), потім – сестра Катерина з чоловіком Василем і з трьома дітьми. Також приїхав циган Петро (Бурла) з Палажкою та їх семеро дітей, трохи далі від них – Митька (Пуцой) з Галею (вісім дітей), а в самій маленькій хатинці жила циганка Донька. В неї не було чоловіка і вона побудувала будиночок з лози та глини.
Будинки були невеликі, але всім вистачало місця. В них було завжди людно і весело. Пізніше приїхали ще декілька сімей, в кого не було хати – винаймали, йшли по квартирах.
Діти підростали, ходили в школу разом з українськими дітьми. Хто був старшим, йшов на роботу на цегляний завод, який тоді працював у селі. Директором заводу був Алімов Микола Карпович, єврей, який дружив зі всіма циганами, навіть ходив на циганські суди.
Стара Ганна жила у винайнятій хаті з доньками. Кажуть, що вона була дуже вредна та водилась з нечистою силою. Могла прийти до невістки рано-вранці й кинути на неї, коли та спала, гарячі головешки, щоб невістка довго не спала.
Бувало, заїжджали цигани з інших областей. Щоб продати золото або купити гарних коней, а заразом придивитись та вибрати невістку. Часто батько їхав з неодруженим сином, і тоді накривали на стіл, ставили дров’яний самовар, з якого цигани любили пити чай, сидячи на дворі біля вогню.
Молоді дівчата повинні були правильно подати чай: в склянках з блюдцем і обов’язково з лимоном, яблуком або полуницею. А подаючи чай, похапцем поглядали на хлопців. Менші дівчатка мили посуд, прибирали, гляділи малих дітей.
У сусідньому селі Яневі (нині Іванів) щосуботи збирався великий ярмарок. Цигани полюбляли їздити на нього. Там крутилось багато народу з різних сіл, районів. Ярмарок гудів. Торгівля починалась вдосвіта. Продавали різноманітні наїдки та напої, м’ясо, сало, худобу, свиней, коней та різне барахло.
З давніх часів славилася янівська ковбаса. За червонець можна було купити цілу парку (два кільця) ковбаси, пиріжків з горохом, мисочку холодцю та ще четверть горілки. Циганки не втрачали моменту зайти в натовп і погадати, поповнюючи свої гаманці грошима.
Чоловіки міняли своїх коней на кращих. Василь був неабияким знавцем коней і міг старого коня обміняти на молодшого і взяти ще й грошей в додачу. Привівши нового коня в табір, хвалився, показуючи його чоловікам, а ті оглядали його, сідали верхи, дивились в зуби, схвалюючи його покупку.
А ввечері збиралися знову біля вогнища. Варили та смажили у казанах м’ясо, кури і співали циганських пісень. А ті пісні пливли по селу, хвилюючи серця селян. І чимало дітей, молоді, та і літніх людей приходили послухати циган і подивитись на їх запальні танці.
Вечорами цигани збиралися в одну хату, слухали розповіді старих циган про війну, яка чорним крилом зачепила багато сімей.
Арсенова жінка Надія розповідала як у 42-му сім’я її батька Степана та Хелени (вона була з польських циган), працювала в західній Україні на торф’яниках. А там було багато заїжджих циган, і німці зігнали всіх до ями. Маленькі діти Степана (тоді Наді було 8 років) стали плакати та просити батька, щоб поговорив з фашистами (а він вмів говорити по-німецьки). Коли німець його вислухав і спитав чи правда, що ця сім’я працювала на роботі, то махнув в сторону Степанової сім’ї. Так вони врятувалися.
В 60-х роках майже всі цигани з Гущинців працювали: хто в заготівлі, хто шофером, хто на дорозі, хто в колгоспі чи на заводі. Діти вчились у школі. З’являлось більше нових циганських сімей, хто будувався, а хто і купував будинок.
У сусідньому селі Іванові теж поселилось багато сімей. Цигани більше стали спілкуватися з місцевими людьми. На весілля звали один одного в гості, кумувалися, святкували Різдво та Великдень, бо мали теж християнську віру. Але циганським хлопцям не дозволяли брати в жінки «мужичок». А раніше слово батька чи мами було законом. Аж в 70-х та 80-х роках пішли змішані шлюби. В основному циганські хлопці брали «дівчат-мужичок», а дівчат циганок і зараз одиниці, які вийшли за «мужиків».
Особливо роми шанують християнські свята: Великдень, Різдво, Трійцю, Петрів день, Спаса. На Різдво ходять один до одного з колядою, а щоб цілий рік був гарним на прибуток та добробут, заводять в хату коня, проводять по кімнатах і виводять на двір.
На Великдень печуть у відрах високі паски, фарбують яйця і готують багато м’ясних страв. «Коронною» стравою вінницьких циган є риба у томаті, яка готується з великого коропа.
В ромів є ряд своїх законів. Наприклад, жінки повинні ходити з покритою головою, тільки незаміжнім дівчатам дозволялось ходити без хустки; носити довгі спідниці, в штанах взагалі не можна ходити; волосся ніколи жінки та дівчата не обрізали. Обрізали тій, яка зрадила чоловіка і виганяли її з дому. На будь-яких застіллях чоловіки сідають окремо від жінок.
Після народження дитини, жінка не мала права ходити по людях, і шість тижнів приносити воду в хату. Коли в дитини з’являвся ковтун у волоссі, його не обрізали, щоб ріс щасливий.
Дітей могли засватати ще в дитинстві. Двоюрідним і троюрідним у шлюб вступати забороняли. Коли не хотіли дівчину віддавати за хлопця, або не було змоги у хлопця зробити весілля, то молоді тікали з дому. Коли робили весілля, то вибирали сватів, щоб в розпал весілля повести молодих у «комору» (заздалегідь підготовлену кімнату), і привести їх знов до гостей зі звісткою, що молода чесною вийшла заміж.
Свахи виходили з червоними стрічками, пов’язавши їх на пляшки з напоями, і під пісні та танці розливали навкруги напої, потім пов’язували всіх присутніх стрічками. Вважалося великою ганьбою, коли молода виявлялась «нечесною». Батько такої молодої вертав всі витрати нареченого, який зі своєю родиною відразу покидав весілля.
Зараз цигани займаються переважно скупкою по селах горіхів, металу, пір’я. Багато молоді виїхало за кордон на роботу. Після школи багато випускників продовжують вчитися в училищах, в технікумах, а хто і в вишах. Шестеро дітей вчилися в музичній школі.
Є в селі і циганський народний родинний ансамбль пісні і танцю «Ягорі», яким керують подружжя Івана та Ольги Марценкевичів. Іван – молодший син Арсеня та Надії (прізвище по матері).
При ансамблі є ще дитячий циганський ансамбль «Чергеня» (зірочки). В ньому діти з різних ромських сімей, які із задоволенням ходять на репетиції та беруть участь у різних концертах та фестивалях.
На території Вінницької області проживає близько 1400 ромів. У Вінниці – 30-35 сімей, в Гущинцях – 15 сімей, в Іванові – близько 20 сімей.
Старі цигани ще дотримуються своїх звичаїв, а молодь вже не так суворо, вони стараються йти «в ногу» з сучасним життям.
…Нема вже ні Василя з Теклею, ні Арсеня з Надією, вже і деяких їх дітей нема. Але щороку навесні після Великодня приходять роми на могилки спочилих, щоб замовити панахиду та пом’янути їх.
Неподалік кладовища, у лісочку, стелять поминальні столи та згадують розповіді дідів та батьків про далекі кочівлі, які щемлять душу. І знову чуються такі далекі, але такі близькі серцю, відголосся табору, що відходить у небо….