«Ольга циганка» – це словосполучення супроводжує Ольгу Марценкевич впродовж усього її дорослого життя. Хоча насправді у жилах жінки немає жодної краплі циганської крові. А циганкою вона стала за покликом серця та власним бажанням, коли майже тридцять шість років тому вийшла заміж за красеня цигана Івана з Гущинець.
За покликом серця
Не знаю чому, але мене завжди зачаровували циганські пісні. Ще в дитинстві я купувала платівки із циганськими піснями, на слух вивчала незнайомі слова і влаштовувала концерти, – пригадує співрозмовниця. – Народилася я в Казахстані, там жило багато національностей, але чомусь саме циганська культура була мені до душі.
У четвертому класі дівчинка захотіла займатися музикою та почала відвідувати музичну школу, а після закінчення школи поступила на факультет хорового диригування в музичне училище. Якось Ольга захворіла на гепатит та потрапила до лікарні. Там і познайомилася із солдатом строкової служби, який також проходив курс лікування. Після виписки з лікарні зустрічі не припинилися, а невдовзі закохані зіграли весілля.
Мій чоловік був з Калинівки, тому як тільки я закінчила училище, його родичі наполягли на нашому переїзді до Калинівки. Мене влаштували на роботу інспектором у будинок культури й про роботу для чоловіка також подбали, – продовжує Ольга Марценкевич. – Однак робота із паперами мене не приваблювала, мені хотілося виступати, створювати нові колективи. Так одного разу я дізналася, що в Мізякові працює художнім керівником молодий циган. Відразу ж згадала про свою дитячу мрію – співати циганських пісень та запросила його на бесіду. Іван взяв у руки гітару, а я почала співати пісень. Наш дует почули й записали в агітбригаду. Разом з агітбригадою ми їздили по полях, виступали перед працівниками сільського господарства.
Кажуть, що людина не може бути в усьому щасливою. Так трапилося і в житті Ольги. Коли у творчому плані вона знайшла розраду та змогла реалізуватися, то шлюб молодої жінки був на межі розпаду.
Одного разу я сказала Івану, що ми не зможемо більше разом виступати, бо я розлучаюся з чоловіком та повертаюся у Казахстан. На що він відповів мені, що не відпустить мене й забере з дитиною до себе, – події багаторічної давнини знову постають перед очима жінки. – Я вагалася, адже розуміла, що такий вчинок викличе багато пересудів та резонанс, але Іван вчинив по-циганськи: підігнав до будинку таксі й забрав мене із донькою у Чернятин, де на той час жив та працював.
Роксолана по-циганськи
Вчинок Івана та Ольги й справді став бомбою уповільненої дії. Навколо закоханих завирували пристрасті. Хтось осуджував їх вчинок, хтось дорікав. Були й такі, що поспішили зателефонувати рідним Ольги у Казахстан та повідомили їм про вчинок доньки.
Я була втомлена і спустошена, – каже Ольга Марценкевич. – Хотілося все покинути й утекти десь на край світу. Але перш ніж утекти, потрібно було відробити перед звільненням пів року на новому місці, у сільському клубі. Та й Іван просив не гарячкувати. Шість місяців нам довелося жити по квартирах у сільських бабусь. Бувало на вечерю мали лише шматок хліба та маргарин, бо заробітної плати культпрацівника, яку ще й затримували, на більше не вистачало.
Не дуже привітно зустріли невістку й рідні чоловіка. Вмовляли Івана залишити «мужичку» та побратися із заможною циганкою, яку вже встигли висватати для нього. Але чоловік був непохитним у своєму рішенні. Мовляв, засватали циганку, то й живіть із нею, а я буду жити із тією, яку сам обрав. Жодні вмовляння не діяли на закоханого чоловіка.
Ми коли вперше приїхали у Гущинці – батьків вдома не було, вони повезли глину продавати. Була лише старша невістка. Поки батьки повернулися, вона вже зарубала гуску та приготувала її. Батько привітався зі мною за руку, як з начальницею його сина. А мати просто проігнорувала, – пригадує жінка. – До вечора на подвір’ї вже зібралося до двадцяти циган, які прийшли подивитися на мене. І коли Іван взяв гітару та заграв, а я заспівала, вони почали дивитися на мене по-іншому.
Коли перша перешкода на шляху до щастя вже була майже здолана, постала інша – із Казахстану приїхала мати Ольги. Тут уже довелося «відбиватися» молодій жінці.
Перший музичний кооператив
Кілька років нам таки довелося пожити у Казахстані, – посміхається жінка. – Нам жилося там непогано, бо у господарстві, де влаштувалися працювати у сільський клуб, керував голова із Вінниччини. Він полюбив нашу сім’ю. Спочатку нам надали кімнату в гуртожитку, потім квартиру. Але батьки Івана продали кобилу і приїхали до нас у Казахстан, щоб забрати нас назад у Гущинці. Два місяці вони не поступалися, довелося відпрацювати потрібний термін та їхати з дітьми назад у Гущинці.
Саме тоді родина прийняла рішення створити свій сімейний циганський ансамбль «Баро Дром» (Велика дорога). Для цього їм довелося обійти усі владні кабінети та відкрити свій перший кооператив.
Перший ансамбль “Баро Дром” (Велика дорога) 1989р..
Ми були недосвідчені, наївні. Працювали по трудових книжках. Ще й найняли бухгалтера та водія. Усі зароблені кошти, які отримували за концерт, ми відразу ж несли у банк на рахунок. І їх вистачало лише на податки та на заробітну плату нашим бухгалтеру та водієві, а ми три роки працювали на ентузіазмі. Єдине тішило, що нам не приписували дармоїдства, бо з цим тоді було суворо. Щоб вижити доводилося ходити по селах та торгувати прибалтійськими светрами. Займалися бізнесом, хоча тоді це називалося спекуляцією та каралося законом, – посміхається співрозмовниця. – Тому коли Івану його знайомий запропонував роботу художнього керівника в Іванівському будинку культури, я була дуже щаслива. Бо завжди казала, що хочу зі спокійною душею проходити біля будівлі міліції.
Творчий злет
Наступним спільним проєктом Ольги та Івана Марценкевичів став ансамбль «Надвечір’я», до якого увійшли талановиті мешканки села. Колоритний спів бабусь із «Надвечір’я» відразу ж знайшов своїх шанувальників, ансамбль отримав звання народного, а Ольга – нову роботу керівника ансамбля.
Потім на сцену в Іванові, а згодом і на району сцену, вийшов народний циганський ансамбль «Ягорі», дитячий циганський ансамбль «Чергеня».
Нині Ольга та Іван Марценкевич мають своїх шанувальників та поціновувачів. Окрім виступів на сцені подружжя співає у церковному хорі, яким керує Ольга.
Я коли проходила із циганами біля церкви, мені дуже хотілося зайти в неї. Але ходити до храму ми почали після смерті батька. Спочатку я почала співати у церковному хорі. А коли наша керівниця вирішила піти у монахині, ми залишилися без керівника і цю відповідальну місію поклали на мене. Тепер Іван також співає зі мною у хорі, – ділиться секретами свого сімейного щастя Ольга Марценкевич.
Спільна справа, щасливі діти, обговорення планів на майбутнє зближує родину. Ольга давно вже стала своєю у циганській родині. До її слова прислухаються, з нею радяться та шанують. І сама жінка не ігнорує, а шанує циганські закони й традиції. Саме вона зібрала та упорядкувала історію появи у Гущинцях циган, популяризує рецепти циганської кухні, записує циганські пісні та організовує дитячі новорічні свята для ромських дітей.
А головне – Іван та Ольга знайшли своє сімейне щастя, яке далося їм нелегко.