На вузькій сільській вулиці безлюдно. Лише дві постаті застигли на низьких ослінчиках по обидва кінці сільського закутка. То Галина і Василь випасають своє хазяйство, стережуть десяток курей від шуліки.
Ти що, знову по телефону базікаєш? Зі своїми сестричками не можеш наговоритися? Я ж тобі заборонив! Що ти клята робиш? – мов грім серед ясного неба загримів голос Василя на всю округу.
Який телефон, які сестри? – тихцем поправляючи мобільний під хусткою біля вуха, гасить лють чоловіка жінка.
Ось уже рік як Василь впав у дитинство. Не старість, а скоріш його ненависть до всіх і до кожного, відібрали здоровий глузд та розум. Але його байдужість та пасивність часто переходять в агресію. Особливо тоді, коли Галина бере в руки телефон. Здається, вся ненависть, яку накопичував усе своє життя, акумулювалася у цьому клятому телефоні.
І де ти взявся на мою голову? – риторичне питання виривається з вуст Галини, хоча давно вже знає відповідь на нього.
Галина була четвертою та наймолодшою донькою в родині. Старші сестри давно знайшли свої долі та випурхнули із батьківського гнізда. А після смерті батька будинок й зовсім опустів. Мати все частіше задумувалася й промовляла ніби до когось невидимого: «І з ким добувати віку? Як старості дочекати?»
По всім материним розрахункам почесна роль доглядальниці старенької матері та берегині домашнього вогнища випадала саме Галині – наймолодшій доньці. От тільки Сергій, з яким все частіше бігала на досвітки Галина, псував всі плани. Хлопець прудкий, з сусіднього села, не залишиться господарем у їх будинку, забере її Галину навіть оком кліпнути не встигне.
Терпіла Олена аж до того часу, поки Сергія не призвали до армії. А потім знайшла союзницю – подругу Зою, що працювала листоношею у селі, і вже разом почали впроваджувати свій підлий план у дію.
Зоя спритно приховувала усі листи, які Сергій щотижня присилав кохані. А Олена, мов та іржа, щодня гризла доньку: «Ну що, забувся? Не надовго вистачило того вашого кохання. Напевне якусь міську кралю знайшов та й думати про тебе забувся».
Галина все чекала, писала листи Сергієві, виливала в них душу та гірку дівочу долю. З кожним днем слова матері все глибше врізалися у зранене серце. «А раптом і справді забув, раптом вже має іншу?»
Пів року тривали важкі роздуми та муки. Аж тут у двері постукав Василь – однокласник старшої сестри. За розрахунками матері, саме він був найкращим кандидатом на роль чоловікиа для молодшої доньки. Головним аргументом було те, що не мав жодного наміру залишати рідне село. Та ще й був не із бідної, поважної родини. Про такого зятя мріяла все життя Олена.
І чи то під дурманом материних слів, чи під важким тягарем образи Галина погодилася вийти заміж за Василя. Ніби в якомусь мареві пережила весілля, переїзд чоловіка до Олениної хати. Все чекала, що стане легше, відпустить біль, заживе зранене серце, та біль не попускав…
…Сергій увірвався на подвір’я Олениного будинку, мов вихор. Летів до своєї Галини не відчуваючи землі під ногами. Та коли побачив величезний живіт, що випирав з-під сукні, все зрозумів. Не став нічого запитувати й слухати нічого не став. Кинувся з подвір’я подалі від свого кохання, від своєї, яка стала вже чужою, Галини, подалі із села і від людей.
….Усі плани Олени збулися. І старість доглянута, і хата з господарем. Та щастя в очах доньки жінка так і не побачила. Бачила, як крається серце доньки, коли із гучномовця радіо чувся знайомий голос. Голос її Сергія, який став диктором на радіо.
Пробач мені, доню, якщо можеш, – дивлячись в очі смерті, каялася мати, – я вкрала у тебе кохання, вкрала щастя.
Тоді й дізналася Галина про материну змову. Від цього стало ще важче, бо зрозуміла, що Сергій не брехав, коли приїздив у село через десять років після їх останньої зустрічі. Приїздив, щоб зустрітися з Галиною. Благав покинути чоловіка-нелюба та податися з ним у місто, де він так і не зміг створити справжньої родини. Не повірила. Пожаліла стару матір, яка потребувала догляду, малих дітей, яким був потрібний батько.
От тільки справжнього чоловіка у Галини так і не було. Василь усе життя не міг пробачити дружині її перше кохання, спочатку топив свій гнів у горілці, приходячи часто додому напідпитку, потім почав шукати розраду в обіймах інших жінок, не приховуючи від дружини свої «любовні походеньки».
А вона знаходила розраду у своїх доньках. Віддавала їм усю свою любов і турботу і точно знала, що за нелюбів її доньки ніколи не підуть заміж.