Фартух – проста на вигляд річ: шматок тканини, яку пов’язували поверх спідниці або сорочки. Але насправді він мав особливе значення – не лише був обов’язковим елементом жіночого вбрання, а й один з найбільш символічних і архаїчних: у ньому дівчата йшли заміж, а матері народжували дітей…
Як тільки не називали фартух: запаска, плат, пілка, запонка, передник.
Для чого носили фартух?
У давнину дівчатка носили лише сорочки, а коли у них починалася перша менструація, одягали фартушок. Він якраз свідчив, що дівчинка стала дівчиною. Фартухи-запаски розділялися для буднів і свят.
Буденні шили з ситцю і захищали одяг від бруду. Фартухи для свят шили з шовку, оздоблювалися вишивкою, квітчастими смугами і були додатковою окрасою до спідниці і плахти. Дівчата, які мали хист до шиття, самі створювали собі запаску для різних свят. Найбагатше оздоблювали фартухи на Поділлі та в Карпатах.
Фартух дівчина одягала й на весілля – він був такою ж частиною приданого, як постільна білизна, рушники, вишита сорочка.
Фартухи різних регіонів
Майже усі фартухи були полотняні або вовняні, прикрашені вишивкою або тканим орнаментом. Проте у кожному регіоні фартух мав свої відмінності.
Для середньої Наддніпрянщини характерними були фартухи з двох шматків товстого однотонного сукна неоднакової ширини чорного та синього кольорів. Спочатку жінка одягала задню частину, яка була довга та широка (зазвичай чорного кольору), а спереду пов’язувала коротку і вузьку тканину, яку ще називали передницею. Такий двосторонній фартух використовували як робочий одяг. На свята ж носили зелені та червоні запаски, які були знизу прикрашені тканим орнаментом та пошиті з «дорогих» привізних тканин.
Так було і на Правобережжі, тільки тут фартух частіше використовували однотонні шовкові тканини різних кольорів. На Київщині та Лівобережжі жінки використовували для запаски-фартуха парчу – тканину з золотавих та сріблястих ниток.
Під фартух з парчі обирали красиву плахту чи спідницю і підв’язувались вузеньким пояском з орнаментом.
Своєрідними були фартушки Поділля. Дівчата заповнювали його повністю вишивкою або тканим орнаментом. На Заході України фартух оздоблювали поперечними або поздовжніми смугами з додаванням золотавої або сріблястої нитки.
На початку XX століття з’явилася фабрична тканина, яка дозволяла дівчатам шити більш різноманітні фартухи. Тоді ж стали популярними рослинні орнаменти, вишивка птахів, квітів, нашивки, аплікація та мереживо.
Етнологиня Оксана Косміна у статті «Фартух – найархаїчніший елемент жіночого народного вбрання» зазначає: «У цей період часу набувають поширення і запаски з чорного оксамиту, вишиті кольоровим шовком і оздоблені бісером (Опілля, Львівщина, Поділля). Такий самий принцип декору був і в жіночих безрукавках, що разом з запасками створювали єдиний ансамбль».
У 1920-1930-х роках фартухи почали прикрашати поліхромною вишивкою. По низу випускали нитки.
Фартух: прикмети й повір’я
Українці вірили у магічні властивості одягу, а тому ставилися до нього шанобливо. Вважали, що фартух захищав не лише від бруду й холоду, а й від злих духів, зурочення. Позаяк він прикривав живіт, то мав особливе сприйняття серед жінок. Вагітні носили його як оберіг від злого ока. У мамин фартух під час пологів приймали немовля. Безплідним жінкам насипали у фартух розбиті черепки глечика, щоб завагітніла.
На фартухах ворожили. Наприклад, якщо він розв’язувався, це свідчило, що дівчина скоро матиме дитину.
Щоб врожай був багатий, господині засівали насіння з фартуха.
Зараз фартух використовується нашими жінками лише на кухні, і то не всіма і не завжди – часи міняються, і потреба в цьому елементі одягу давно минула. Але він вартий того, щоб його не забувати – хоча б як частину наших народних традицій і самобутності.
За матеріалами Українки