Сестра вже двадцять років мешкає за кордоном, спочатку я тягнула її дітей, потім доглядала стареньких батьків, а коли прийшов час ділити спадок, вона не збирається відмовлятися від своєї частки. Де справедливість і де її людяність?
Нас у батьків двоє. З дитинства сестра часто дорікала мені, що я менша, тому мене більше люблять. Ці дитячі ревнощі з роками не зникли, а, здається, стали маніакальними. За характером я більш співчутлива та швидко забуваю образи, тому завжди переживаю за рідних та спішу усім на допомогу. Тому коли сестра зі слізьми на очах розповіла про свої плани поїхати на заробітки за кордон, щоб заробити на прожиття, я погодилася доглядати за її дітьми, які тільки закінчили школу і почали здобувати вищу освіту. Думала, що ті заробітки триватимуть лише кілька років, а вони затягнулися на десятиліття.
Спочатку сестра заробляла на навчання своїх дітей, які народилися з різницею у рік. Поки Ніна заробляла кошти, я тягнула свою родину і дбала про племінників: готувала їм сумки щотижня, коли ті від’їжджали на навчання, купувала одяг, вислуховувала їх тривоги та допомагала із розв’язання проблем.
Після закінчення навчання виявилося, що Ніні потрібно ще заробити дітям на житло й так заробітки затягнулися ще на кілька років. А потім в житті сестри з’явився грек-жених, з яким вона вирішила прожити решту свого життя.
Ніна придбала своїм дітям квартири у місті й невдовзі племінники забули дорогу до своєї тітки. Приїздили лише на великі свята та коли хотіли провідати бабусю. Щоразу поспішала зладнувати гостинця для гостей, не відпускала з порожніми руками.
Діти повиростали і коли я також захотіла спробувати заробітчанського життя, на мене накинулися усі рідні, бо почалися проблеми зі здоров’ям мами. Тому заробити грошей мені не вдалося.
Старенькій було важко обходити себе, але й переїжджати до мене вона відмовлялася. Мовляв, хоче померти у своєму будинку. Спочатку я була змушена їздити до неї у сусіднє село щовихідних, а потім довелося графік змінити й навідуватися до мами частіше. Я була дуже змучена, виснажена дорогою та роботою. Город біля маминого будинку ми вже не садили, але щоразу потрібно було попорати у будинку, обкосити бур’яни, підлатати паркан та ще багато клопотів випало на нашу голову. Сестра ж обмежувалася лише нечастими передачами по сто євро, які передавала мамі на ліки.
Коли ж Ніна зрідка приїжджала в Україну, не втрачала можливості, щоб зробити мені з чоловіком якесь зауваження, як ми неправильно доглядаємо маму. Впадала біля неї, показувала яка вона дбайлива донька. Мама не могла нею натішитися, бо в мене через роботу не вистачало часу на балаканину, а між ними була повна гармонія, бо до роботи сестра не бралася. Вона приїжджала відпочити, поправити своє здоров’я та провідати рідних.
Після чергового приїзду сестри мама заговорила про заповіт й сказала, що вона не може піти з цього світу й залишити своїх дітей ображених. Тому усе своє майно: будинок та пай на землю запише на нас двох. Мовляв, Ніна жа також допомагає їй грішми.
Я вважаю таке рішення матері несправедливим. Адже гарую біля мами я, а спадок ділити будемо на двох. Коли спробувала поговорити із сестрою, почула купу образливих слів на свою адресу і те, ще з дитинства болюче для моєї сестри, що мене більше люблять. Що вона так важко працює все життя, то чому має відмовлятися від своєї частки.
Тепер не знаю, як мені жити далі. Змиритися із долею та зробити все за волею матері. Чи, може, відмовитися від своїх рідних та жити, як сестра, для себе. Я теж можу виділяти якусь суму зі свого бюджету та давати матері, а вона нехай наймає людей, які будуть доглядати за нею за ті кошти, які ми виділятимемо з сестрою. Але знаю, що якщо мами не стане я буду картати себе за таке рішення.
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті