Школи, куди діти йдуть із трьох років, або такі, де надсувора дисципліна з першого класу. А є й такі, де значну увагу приділяють почуттям. Ви здивуєтеся, коли прочитаєте, як незвично готують дітей до школи в різних країнах світу. А ще — як це може допомогти українським батькам?
Франція: трирічні учні й рефлекс на читання
Серед усіх європейських країн тут найнижчий вік, коли діти йдуть до школи: у 3 роки. По суті, це дитсадок, але «материнські школи» (для учнів 3–6 років) сприймають як перший ступінь освіти. Тим паче з 2019 року вони є обов’язковими. І в законодавстві підкреслено: це не підготовка до навчання, а повноцінне навчання.
Малюки мають творчі заняття, а ще такі, як: «Час», «Простір», «Живе» (тіло людини, тварини, рослини), «Неживе» (вага, обсяги, текстура), «Звуки» (літери — то вже для початкової школи).
Що радять батькам малюків-першачків? Відмовитися від памперсів, навчити самостійно їсти, перебувати без батьків, а головна проблема в 1-му класі — не плакати, коли мама йде зі школи. У перші дні один із батьків має право побути в класі, облаштувати місце дитини речами з дому. Дозволена лише одна спільна справа: до початку занять почитати малюкові. Так розвивається мало не рефлекс: читання — це радість зв’язку з мамою або татом. Утім, проблема зазвичай легко вирішується, адже в школах для наймолодших весело. Няні (ті самі, що допомагають з одяганням, туалетом, їжею) у деяких регіонах Франції мають освіту… аніматора та складають кілька іспитів, аби тут працювати.
Коли ж ідеться про перехід до початкової школи, батьки мають підготувати лише до більшої самостійності та безконтрольності. Французьким школярам найважче звикнути, що заняття лише одне в певний час. Якщо в «материнській школі» два-три вихователі одночасно займаються з дітьми в різних кутках кімнати і можна обирати, що до вподоби, то далі такого вже немає.
Що корисного: діти здатні бути значно самостійнішими, ніж думають батьки. Маленькі французи почуваються саме учнями, особливо п’ятирічні старшокласники «материнської школи» (саме так їх називають). І не здається, що вони позбавлені дитинства. Вірте у свого першачка і не бійтеся більше йому доручати.
Іспанія: малюємо школу та купуємо іграшки
Тут також із 3 років діти зобов’язані отримувати «дитячу освіту». Але цей етап зовсім інший, ніж початкова школа. Тож у родинах більше переймаються, як почуватиметься дитина у 6 років, на так званому початковому циклі початкової освіти (6-8 років). Це країна темпераментних людей і величезної уваги до чужих почуттів. Звісно, батькам радять, як подбати про емоційний стан дитини.
Поговоріть про почуття. Що дитина відчуває, коли думає про початок навчання? Хай намалює школу, шкільне життя. Якщо вона прямо не каже про страхи, їх можна побачити в зображеннях. Замініть негативні очікування на позитивні: аргументуйте, чому все буде добре, та нагадуйте, які приємні речі очікують на першачка (нові друзі, ігри, досліди, красиві шкільні речі).
Доведіть, що дитинство триває. Інколи першачки думають, що вже не мають права гратися з іграшками, безцільно гуляти. Тож шкільне життя здається покаранням. Слів недостатньо: придбайте нову іграшку «шкільного періоду», яка чекатиме вдома.
Позаймайтеся за підручниками. Це не має подаватися як навчання або «Готуймося до занять». Навпаки, завдання — знизити тривожність. Для цього зі словами «Дивись, як легко. Це ти зможеш!» дайте зробити кілька вправ.
Шукайте можливість покращити настрій. Наприклад, у вересні кажіть дитині не «Бувай!», а «До скорої зустрічі!» А поки що зверніться до майбутнього вчителя: що даватимуть у 1-му класі із соціально-емоційного навчання, які порадить антистресові вправи. Почніть опановувати їх з дитиною у серпні — і в школі їй буде значно легше.
Що корисного: дбати про почуття в Україні, де діти потерпають від стресів воєнного часу, не менш важливо, ніж в Іспанії. Можна скористатися порадами для іспанських батьків, а можна просто усвідомити: важливо не те, як учитель оцінить вашу дитину, а те, як дитина оцінить школу та чи полюбить навчання.
Японія: життя за годинником і сувора дисципліна
Тут традиції незвичні для нас і навіть такі, що шокують батьківські серця. Тож користуватися напряму порадами японським батькам, мабуть, не варто. Адже тут вимагають опанувати чимало знань та навичок ще до школи, до якої йдуть у 6 років: складати задачі за картинками та сприймати на слух, знати склад числа, рахувати до 1000, складати історії за картинками, знати хірагану (порівняно з іншими проста складова абетка, яка містить 46 знаків та 104 їхні поєднання і нині використовується лише в дитячих книжках). У виданнях для батьків утішають: якщо дитина ще не пише цією абеткою, не переживайте. А ось навчити дитину читати слід неодмінно.
Що ще має робити японський першокласник?
1. Розраховувати час
За рік до школи безтурботних малюків починають привчати все робити за годинником. Тим, хто ще не вміє читати та рахувати, погано розбирається у стрілочках годинника, вводять візуалізацію. Тобто малюють день як графи чи кубики, кожен з яких означає одну годину. Малюк їх заштриховує і дивиться, чи багато часу залишилося до обіду, прогулянки, занять із мамою чи татом. Із першого класу від дітей вимагають усе робити швидко та самостійно слідкувати за годинником, корегувати справи залежно від того, скільки часу залишилося.
2. Ходити в туалет за 7 хвилин
Опанувати управління часом вкрай важливо, адже на все в школі відведена обмежена кількість часу. Батькам радять привчати майбутнього першачка ходити в туалет у відведений час, замість того, коли захочеться. Бо на це є 10 хвилин перерви, а відпрошуватися на уроках можна лише у виняткових випадках і не більш ніж на 7 хвилин. А ще тати з мамами, як радять експерти, водять малюків у торговельні центри, кінотеатри, офіси… спеціально до туалетів. Але не звичайних, а традиційних японських, без унітазів. Імовірність натрапити саме на такі у школах не менша, ніж на європейські. А сучасні діти навіть не завжди розуміють, як використовувати яскравий керамічний квадрат у підлозі.
Так само швидко слід переодягатися та перевзуватися, стоячи (а не на стільцях, як у дитсадку). Швидко їсти, до того ж паличками, а не виделками, радять у місцевій пресі. Про перебирання їжею навіть не думають: до цього привчають ще в дитсадку. Японський школяр має отримувати на обід протягом року 24 види продуктів і їсти їх, хоче він чи ні. Це теж освіта: тренування смакових рецепторів та сили волі.
3. Розповідати про шкільний день
У дитсадку батьки мали змогу спілкуватися з вихователем, а в школі це майже заборонено. Виняток: стислі термінові повідомлення електронною поштою. Адже не можна забирати час шанованої людини. Тож єдиний спосіб дізнатися про шкільні будні — привчити сина чи доньку ділитися враженнями.
4. Дотримуватися етикету та правил спілкування
У Японії їх чимало. Наприклад, правильно вітатися, не дивитися в очі однокласникам, аплодувати вчителеві, коли він заходить до класу. А ще дитина може розгубитися у великому колективі, адже група в дитсадку — до 10 малюків, а в класі зазвичай 40 учнів. Тому батькам радять водити синів і доньок на свята, у розважальні центри, на спортивні заходи, де одночасно багато людей.
5. Вправлятися зі шваброю та черпаком
Усі вже чули, що японські школярі самі прибирають класи. Для першачків може бути трагедією те, що їм не вдається добре викручувати швабру, правильно замітати. Із перших днів юні школярі чергують також на роздачі обідів. Дитині доведеться розкладати рис черпаком та розливати суп. Хтось кинув усе, бо страва гаряча, хтось не вміє рівномірно набирати густину та рідину. Усе це стрес та причина для сліз. Тож краще заздалегідь навчити першокласника це робити.
6. Змиритися зі статусом найменшого
Випускники дитсадка почуваються майже дорослими. А в початковій школі старші діти ставитимуться до них поблажливо або критично, із часткою дідівщини (але без насильства). Також є ризик, що першачків балуватимуть, підгодовуватимуть цукерками, і їм захочеться удавати із себе зовсім лялечок. Хто таке робить у суворій японській школі? Особисті наставники, яких призначають серед шестикласників і які чимало часу проводять разом з підопічним. Зазвичай їх згадують тепло.
Що корисного: попри всі ці суворі правила та обмеження маленькі школярі почуваються життєрадісними, веселими. Вчителі поводяться дуже м’яко, не підвищують голос, не сваряться. Правила подають легко й невимушено, немов правила гри, однакові й для самих педагогів, а обов’язки — як частину дорослішання та нових прав. Нині є певна мода звертати увагу лише на «хочу» дитини. Але життя не завжди дає нам бажане, тож це не готує до дорослої реальності. Японія навчає, що «треба» не приголомшить першокласника, якщо правильно це подати.
За матеріалами «Освіторія»
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті