Зимовий день тихо перейшов у вечір, покривши всю квартиру сірим покривалом сутінків. Марина тихо підійшла до крісла, вмостилася в ньому зручніше, увімкнула електричний ліхтарик на батарейках й взяла у руки сімейний альбом.
Тут майже все її життя: молодість і зрілість, щасливі хвилини й час журби. На одній із фотографій юнак красень прилинув до вродливої юнки із розкішною смоляною косою. Тут їй усього шістнадцять – перше сімейне фото. А сьогодні їх шлюбу виповнилося б рівно шістдесят.
Але життя невблаганне, ось уже дев’ятий рік як її Дмитра вирвала з родини важка хвороба. Згасла свічка життя чоловіка, залишилися лише спогади….
…Ще зі шкільної парти Марина мріяла стати юристом. Знала, що для того, щоб вступати до вишу, потрібно гарно вчитися. Тому дівчину не потрібно було примушувати сідати за книжки. За ними вона проводила більшу частину свого вільного часу.
Але, коли до здійснення заповітної мрії залишалися лише останні кроки, сталася біда – важко захворів батько-фронтовик. Старші дві сестри давно випурхнули з батьківського дому, хвора мати й сама ледь встигала поратися по господарству та ще й молодша сестра потребувала опіки. Тому для батька доглядальницею та сестрою милосердя стала вона – Марина.
Пів року дівчина не відходила від хворого батька ні на крок. Супроводжувала його по лікарнях, санаторіях. А коли хвороба стала попускати чоловіка, зрозуміла, що повертатися їй нікуди: у школу – вже запізно, а у виш – зарано.
Поки однокласники останні роки «догризали» граніт науки, дівчина почала заробляти на власний шматок хліба. Знайомі влаштували її помічницею на кухню у їдальню підприємства, яке знаходилося неподалік. Спритну та проворну дівчину пригледіло керівництво закладу й вирішило відправити Марину навчатися на кухаря.
Так у шістнадцять років дівчина опинилася у Калинівці. Оселилася на квартирі разом із ще двома дівчатами-одногрупницями. «Мала» – відразу ж прикипіло прізвисько до Марини, яка на чотири роки була молодшою від своїх подруг.
Поки дівчата влаштовували своє особисте життя у пошуках кавалерів, Марина ліпила пироги, вивчала рецептуру страв та вчилась готувати смачну їжу….
….Першою фортуна посміхнулася Наталі, яка на одній з дискотек познайомилася із солдатом строкової служби однієї з військових частин, яка знаходилася у Калинівці. Не забула дівчина й про свою подругу, Клавку, для якої також підібрали кавалера. От тільки на перше побачення з обранцем дівчина не насмілилась йти сама, та з великими зусиллями впросила Марину, щоб та супроводжувала її на зустріч, яку підготувала подруга.
Не хочу я Клавку, ось в тих очах потонув і втратив спокій, – заявив своєму товаришеві-звіднику Дмитро, оглядаючи вродливу Марину.
…То було кохання з першого погляду, за яке довелося постраждати та поборотися.
Бо вже після дев’ятої зустрічі юнак повідомив коханій, що йде на дембель й повертається додому – у росію. Просив підрости трішки, щоб мати змогу взяти шлюб, та дочекатися свого обранця. Й Марина була готова на всі умови та терміни. От тільки б її Дмитро був потім завжди поряд.
Першу ложку дьогтю додали сусідки по кімнаті: «Кого ти слухаєш? Поїде і забуде, а ще гірше – забере з собою у тайгу до ведмедів». Піддавшись на провокації подруг Марина повідомила у листі коханому, що розлюбила його, має іншого й нічого чути про Дмитра більше не хоче.
Але серце підказувало інше й за його покликом на чужину полетів інший лист, в якому дівчина зізналася Дмитрові у своїх справжніх почуттях.
Проте другого листа Дмитро вже не отримав, бо вже після першого відразу ж зібрав речі та поїхав назад до Калинівки, рятувати своє кохання….
… Старенький рейсовий автобус тихо пробирався уперед, до рідної домівки Марини. Щаслива та закохана дівчина везла у рідне село коханого, знайомити із рідними. Але батько опустив закоханих із небес та на землю. Зі сваркою та ледь не з кулаками він та старші зяті накинулися на юнака. Мовляв, куди їй ще під вінець, коли й молоко на губах не висохло.
Однак Дмитро виявився ще тим міцним горішком. Жодні докори, погрози, крики не налякали юнака. «Одружимось і все», – наполягав на своєму наречений. І коли всі аргументи закінчилися, рідні здалися….
….За гарний могорич секретарка сільської ради переписала свідоцтво про народження Марини, яка стала на кілька місяців старшою. Й відразу ж після «сімнадцятиліття» нареченої зіграли весілля…
Доля подарувала Дмитру та Марині довгі десятиліття щасливого сімейного життя, двійко дітей та гарних онуків. А рідним містом, в якому зародилося їхнє кохання, та пройшли щасливі роки сімейного життя – стала Калинівка….
Можливо, і добре, що ти не дожив до цих гірких днів, – роздумувала Марина, розглядаючи фотознімок покійного чоловіка. – Хіба витримало б твоє серце той біль, який принесла війна. Чи пережив би ти те, що твій народ пішов війною на землю, яка стала тобі рідною. Що онуки твоїх сусідів, однокласників, родичів прийшли вбивати твоїх дітей та онуків? Ти, росіянин за походженням, закохався в дівчину українку, а нині від рук твоїх земляків вмирають сотні українських жінок та дітей? Скільки ще доль та життів знищила ця проклятуща війна….