Ольга Басараб увійшла до когорти тих, кого було згадано в Молитві українського націоналіста, яку склав один з лідерів ОУН Осип Мащак. Ця невеличка пані (зростом лише 152 см) була міцна, як криця – уперта і не з лякливих. Ольга була розвідницею, кур’єром, зв’язковою Української військової організації (УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН) і чимало доклалася до того, щоб зараз ми жили в незалежній Україні.
З поневоленого народу
Майбутня розвідниця народилася 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя на Рогатинщині. Ольга була другою дитиною в родині Михайла Левицького та Савини Стрільбицької, які походили з відомих галицьких священицьких родів. А її дядько по матері був одружений із сестрою Євгена Коновальця – Олімпією.
Ольга була середньою – мала старшу сестру Іванну та молодшого брата Северина.
Вона ніколи не плакала, навіть у хвилинах суворої кари батька, чи в пізніших важких ударах життя. Не любила жалітися, але здавалося б, що й других не жаліла. Проте серце мала дуже добре, – писав про неї пізніше брат.
А батько дійсно був доволі суворим – він вимогливо й ретельно виховував дітей, щоб ті змалечку знали, що «вони з поневоленого українського народу, що для праці для нього, в любові до нього і для боротьби за його волю вони мають виростати».
Дитячі роки Ольги минали у маленькому селі на Галичині. У праці й навчанні – теж змалечку. Батько переймався тим, щоб дати дітям гарну освіту. Двокласне початкове навчання сестер забезпечила полька Філіпіна Янічек, яка давала приватні уроки. Згодом вони продовжили навчання в Католицькій школі закритого типу для дівчат у місті Вайсвассер на Шлезьку (Сілезія), потім – у школі при Українському інституті для дівчат у Перемишлі. Там Ольга перейшла до ліцею.
Їй виповнилося всього 13, коли дитинство скінчилося й почалися втрати: спершу помер батько, за рік – пішов із життя дідусь Іван. А потім доля завдала ще одного удару – у засвіти відійшла й мати.
Гірке сирітське життя змусило дівчину рано стати до роботи
Спершу вона читала лекції в школі, згодом зібрала залишки батьківської спадщини й вирушила до Відня, де закінчила однорічні курси при державній торговельній Гандельс-академії та вступила на медичний факультет Віденського університету. Паралельно займалася у студентському спортивно-військовому товаристві «Січ». Це було її способом пережити втрати й рухатися далі в доросле життя. Як і читання філософської літератури – Ніцше, Гайне.
Закінчивши навчання й повернувшись в Україну у 1910-му, Ольга викладає у торговельній школі в Тернополі, працює в іпотечному банку і страховому товаристві «Дністер» у Львові. Вона з головою занурюється в громадське життя: бере активну участь в «Жіночій громаді», «Просвіті», «Пласті», веде курси для неписьменних, водить сільських дівчат на денні вистави в театр. А з початком Першої світової війни разом з колежанками організовує першу жіночу чоту Українських Січових Стрільців, яка складалась із 33 жінок і 300 чоловіків.
Одруження і вдівство
Ще в Перемишлі Ольга познайомилась зі студентом політехніки Дмитром Басарабом, керівником студентського товариства «Основа». Він походив із селянської родини з Буковини. Дмитро займався громадською діяльністю, долучався до дебатів, на яких обговорювались теми національно-визвольного руху поневолених народів Австро-Угорщини. Отримавши диплом інженера, він натомість зайнявся іншим – став редактором часопису «Відгуки», на сторінках якого відстоювалися ідеї творення українського війська для боротьби за самостійну українську державу. Журнал не був популярним й невдовзі закрився, але увагу Ольги, яка теж була у вирі суспільно-політичного життя, Дмитро привернув. Він їй освідчився, вона відповіла згодою.
Оля була на роздоріжжі, чи йти в УСС (армію Українських Січових Стрільців), чи заміж. Зразу була рішилася на перше. Та коли стало ясно, що українським дівчатам вступ до УСС заборонений через обмеження українського леґіону до незначної горстки мужчин, вона пішла за голосом серця й почала ділити з Дмитром долю й недолю, – згадувала подруга сім’ї Савина Левицька.
10 жовтня 1914 року молодята повінчалися в церкві святої Варвари у Відні. Але подружнє щастя було недовгим.
Чоловік отримав повістку до війська й опинився на фронті у чині молодшого офіцера артилерійського батальйону. Він не мав наміру будувати військову кар’єру, лише чекав закінчення війни. На жаль, не дочекався – 22 червня 1915-го загинув на італійському фронті. Кажуть, у першому ж своєму бою… Посмертно був нагороджений Хрестом за Заслуги Австро-Угорської імперії.
Мрії Ольги збудувати разом з Дмитром «свій дім», якого вона була позбавлена в юності, були зруйновані. Їх обірвала ця звістка й скриня з його закривавленими речами, яку прислали друзі. Ользі було всього 26.
Пережити важку втрату їй вкотре допомогла громадська діяльність – вона розгорнула активну роботу в «Українському жіночому комітеті допомоги пораненим воякам» у шпиталях і міжнародній організації «Хрістіян Гералд» при Червоному Хресті. «У темному вбранні ходила по шпиталях Відня й відвідувала ранених жовнірів, несучи їм усміх і потіху, хоч у неї самої було серце, повне смутку», – згадували її друзі. На хвилі загального піднесення вона вважала, що всі особисті справи мають поступитися загальнонаціональним. У 1917 році Ольга була нагороджена срібною медаллю Червоного Хреста з військовим відзначенням, завіреним почесним головою Червоного Хреста – ерцгерцогом Францом Сальваторе.
Головна місія
Коли російська імперія, збурена революціями, похитнулася, народи, які століттями скніли у її ярмі, отримали шанс на розбудову власної національної державності. Й Ольга, яка ще в Першу світову поривалася стати до лав УСС, щоб «визволяти братів-українців з московських уз», поринула в громадську діяльність.
Вона працювала у Відні в бухгалтерії посольства УНР уряду Євгена Петрушевича.
Також з 1918 року їздила до Стокгольма та Гельсіндорфа (Гельсінкі), де змогла налагодити чимало важливих контактів – завдяки доброму знанню іноземних мов вона вільно почувалася у європейському середовищі. Ольга популяризувала українське питання, також приділяла час і самоосвіті – відвідувала музеї, знайомилася з побутом і традиціями місцевого населення, вдосконалювала мови.
Коли українські дипломатичні представництва ліквідували, Ольга повернулася до Львова й стала членкинею головної управи-філії Союзу Українок – найбільшої жіночої організації на українських землях. Головним завданням Союзу було виховати «нову» жінку – суспільно активну й освічену (у 1938 році польський уряд заборонив Союз, але його діяльність продовжила організація «Дружина княгині Ольги», а з 1991 року в Києві постала сучасна Всеукраїнська жіноча громадсько-просвітницька організація під старою назвою – «Союз Українок»).
З 1923-го Ольга стала членом підпільної УВО й особистою зв’язковою полковника Євгена Коновальця.
Вона була знайома з Коновальцем ще з часів студентства. А ще вона була ідеальною кандидаткою для розвідницької роботи – патріотично налаштована, рішуча, вольова, організована, в минулому член «Просвіти», «Січі», «Пласту». З часів діяльності в уряді Петрушевича вона розумілася в політиці, мала закордонний паспорт. Також добре знала німецьку, що полегшувало перебування за кордоном й не привертало зайвої уваги спецслужб. Причини, чому Ольга вибрала шлях розвідниці, невідомі, але її подруга Мілена Рудницька зазначала: «Помилявся б той, хто вважав би Ольгу за тип одчайдушної революціонерки, яку приманювала романтика підпілля. Була це людина дуже розважна й зрівноважена, з серйозним підходом до життя, з великою внутрішньою дисципліною».
Отже, Ольга виконувала роль зв’язкової (хоча на позір була звичайною львів’янкою: заробляла на життя в бюро нафтової фірми, давала приватні лекції з мов) – зустрічалася на конспіративних квартирах з довіреними особами Коновальця, зокрема керівником розвідки Осипом Думіним, передавала їм вказівки, привозила інструкції, забирала добуту інформацію. Завдяки гарній пам’яті потрібні відомості часто тримала в голові й переповідала на словах. Також Ольга агітувала колишніх військових вступати до лав УВО, щоб створити мережі місцевих організацій на Галичині й Волині. Все це відбувалося за найвищої секретності.
Арешт і загибель
Позаяк УВО відстоювала українські національні інтереси, влада цікавилась її активістами. За ними стежили, про них збирали інформацію. І от 9 лютого 1924 року у квартиру на вулиці Виспянського, 24, яку Ольга винаймала разом з подругою Стефанією Савицькою, о 6 ранку увірвалася поліція.
В особистих речах Ольги були виявлені та вилучені матеріали українського підпілля, зокрема: детальний опис усіх військових частин німецькою мовою на 19 аркушах машинопису; пачка екземплярів стислих розвідувальних інструкцій українською мовою з поясненнями, як проводити розвідувальні акції; зшиток чорнових записів із детальними відомостями про стан полків та відділів, організацію урядового розвідувального апарату з поданням прізвищ та звань; інструкції УВО про ведення розвідувальної роботи; плани військових казарм; витяги з таємних наказів військових частин та інше.
Ольгу звинуватили у шпигунстві на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув’язнили. В поліції зрозуміли, що це ласий шматок: до їхніх пазурів потрапила представниця українського руху опору. І від перспективи накрити усю підпільну мережу їм паморочилося в голові.
34-річна Ольга Басараб, тендітна на вигляд і мала на зріст, хоча й уперта, здавалося, не становитиме особливих труднощів для досвідчених фахівців вибивати показання із заарештованих, – так про неї писали.
Тому допитували Ольгу прискіпливо.
Коли вона відмовилась свідчити, вдалися до тортур. З нею працював Міхал Кайдан, що мав «славу» жорстокого та винахідливого інквізитора.
Він вдавався до найрізноманітніших мордувань, аби лишень дізнатися правду. Й проводив допити у спеціальній кімнаті з електричними дротами, з якої, кажуть, постійно лунали крики й стогони. Після цих «розмов» Ольга не могла самостійно рухатись, її, замотану в мокрому рядні, несли до камери. Та попри все, жодного імені вона не виказала: «Сама попавши в біду, інших не видам. Я відмовляюся від усяких зізнань».
Два останніх допити були 12 лютого: перший по обіді, другий – з 9 вечора до 3 години ночі. А на ранок 13 лютого Ольгу знайшли повішеною на ґратах вікна її камери. На її тілі були виявлені численні гематоми, зламані пальці та ребра, вивернуті суглоби, а також сліди від катування електричним струмом. Закатована, вона ще змогла видряпати кров’ю на тюремній стіні: «Вмираю замучена. Помстіть!».
Скандал і таємниця смерті
Підозру, що це не самогубство, а вбивство, викликала дивна поведінка поліції: про смерть Ольги не тільки не повідомили, а й спокійно брали передачі на її ім’я. Потім жінку як «бездомну» під прізвищем Баравської передали в анатомію для студентських дослідів, після чого тіло таємно поховали. Однак завдяки агентам УВО у в’язниці приховати це не вдалося. Почалося масове обурення.
20 лютого кампанію протесту розпочав «Союз Українок», потім акцію підтримали інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в польському Сеймі Сергій Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом), Єврейський клуб поставив вимогу створити парламентську комісію для ретельного з’ясування умов, в яких перебували в’язні польських тюрем. І влада змушена була розпочати слідство.
26 лютого відбулася ексгумація тіла Ольги. Серед лікарів, які проводили розтин, був лише один українець, доктор Мар’ян Панчишин. Адвокатом родини загиблої був Степан Шухевич. Проведена експертиза констатувала, що маючи такі каліцтва, жінка не могла сама повіситися, до того ж вона була малого зросту, а ґрати були високо. Та ніякого результату це не дало. Поляки наполягали на версії самогубства, українці – тільки утвердилися в тому, що Ольгу закатували, а потім інсценували її самогубство. Невдовзі слідство у справі її загибелі припинили «за відсутністю складу злочину». А таємниця її смерті так і залишилась нерозкритою.
26 лютого Ольгу Басараб перепоховали на Янівському цвинтарі. Попрощатися з нею прийшло кілька тисяч львів’ян.
Десять священників йшли поперед труни, яку несли на своїх плечах студенти. Пізніше її могила стала об’єктом паломництва українців. «Ми повинні передати її (Ольгу Басараб) нащадкам як історичну постать нашого визвольного змагу», – ці слова української письменниці в еміграції Лесі Храпливої-Щур стали пророчими.
Про Ольгу стали писати не лише в українській, а й німецькій, американській, скандинавській, польській пресі. На її прикладі виховали ціле покоління молоді, яке згодом долучилося до підпільної діяльності ОУН та УПА та називало свої загони її іменем.
І зараз пам’ять про розвідницю глибоко шанується. У 2009 році у місті Бурштин Івано-Франківської області було відкрито пам’ятник Ольги Басараб. Також вона увійшла до галереї розвідників доби УНР – їхні образи створив художник Артур Орльонов. Портрет Ольги є одним із найвиразніших. Створюючи портрет, художник взяв за основу її фото з паспорта, а також скористався спогадами сучасників, які добре знали жінку.
За матеріалами «Українки»
Підписуйтеся на сторінку «Світлана» і першими дізнавайтеся про нові публікації на сайті